Європейський Союз вже третій рік декларує рішучу відмову від російського газу. Після початку повномасштабної війни проти України було ухвалено амбітні стратегії — Fit for 55, REPowerEU, десятки національних планів дій.
Але реальність 2024 року виглядає парадоксально: лише за один рік європейські країни сплатили Росії за газ 21,9 мільярд євро — більше, ніж уся фінансова допомога, надана Україні за цей же період.
У цьому не просто цифра — це лакмусовий папірець енергетичної незрілості ЄС. Попри зниження загального споживання газу на 20% з 2021 року, імпорт з Росії знову зріс. Проблема — не в нестачі технологій чи інструментів. Проблема — у відсутності політичної волі.
Залежність з нюансами: хто, як і скільки імпортує?
Попри гучні заяви про згортання імпорту з Росії, Європейський Союз у 2024 році залишався залежним від зовнішніх постачальників: 85% усього спожитого газу було ввезено з-за меж ЄС.
Найбільшими постачальниками через трубопроводи стали Норвегія, Алжир, Лівія й Азербайджан — разом вони покривають 59% імпорту. Інші 41% — це зріджений природний газ (СПГ), зокрема з США, Катару, Алжиру, але також — і з Росії. У 2024 році частка російського СПГ в європейському імпорті сягнула 19%, а обсяг поставок зріс на 18%. Найбільше російського СПГ закупила Франція, яка сплатила за нього близько 2,68 млрд євро.
Цікаво, що на тлі загального зниження попиту на газ у 2022–2024 роках, деякі країни — навпаки, наростили імпорт із Росії. Італія збільшила закупівлі на 4 млрд кубометрів, Чехія — на 2, Франція — на 1,7. Це при тому, що стратегія REPowerEU прямо передбачає повну відмову від російського газу до 2027 року.
Країни походження газу до ЄС (Євростат)
Паралельно, через Туреччину до Європи постійно надходить російський газ: у лютому 2025 року прокачка через "Турецький потік" сягнула 55,8 млн кубометрів на день — це на 30% більше, ніж торік. Загалом у 2024 році експорт Газпрому в Європу зріс на 13% — до 32 млрд кубометрів.
Таким чином, навіть попри санкційний тиск і обмеження, Росія зберігає можливість постачати великі обсяги газу, користуючись нерішучістю окремих країн-членів ЄС.
Єдина універсальна стратегія тут не працює — кожна країна діє за своїми національними інтересами, і саме це гальмує ефективну відмову від російського газу в масштабах усього Євросоюзу.
Неприємна правда про СПГ: новий обхідний шлях для російського газу
Коли у 2022 році Європа втратила значну частину трубопровідного газу з Росії, СПГ був проголошений рятівним колом. Уряди інвестували мільярди в термінали, портову інфраструктуру й контракти на постачання СПГ з США, Катару, Алжиру.
Але на практиці СПГ став не лише заміною російському газу — а й новим каналом для його повернення. У 2024 році російські поставки СПГ до ЄС зросли на 18%, хоча загальний імпорт зрідженого газу в Союз навпаки зменшився на 16%. Це означає, що в умовах зниження попиту частка Газпрому і "Новатеку" на європейському СПГ-ринку зросла.
Франція, Бельгія, Іспанія й Греція — ключові "ворота" для російського СПГ. Наприклад, порт Зебрюгге в Бельгії приймає російські танкери-газовози, які потім або розвантажуються на місці, або одразу переправляються далі до інших країн ЄС.
Така практика створює серйозні репутаційні й економічні ризики: російський СПГ не просто не зникає з ринку — він зберігає високі прибутки. Середня ціна імпорту російського СПГ у четвертому кварталі 2024 року була на 274% вищою за рівень першого кварталу 2021-го, що свідчить не тільки про прибутковість цих схем, а й про значні витрати європейських споживачів.
Ще більш показовим є те, що у 2024 році ЄС сплатив за російський газ понад 21 млрд євро — і майже п’ята частина цієї суми припала саме на СПГ. Таким чином, нові термінали, побудовані з метою енергетичної незалежності, парадоксально перетворилися на інструмент збереження російського впливу. Якщо не вжити політичних і регуляторних заходів, ці інфраструктурні інвестиції ризикують стати енергетичними "троянськими кіньми" всередині європейського ринку.
Портрети країн: єдина мета — різні маршрути
Незалежність від російського газу — це не однакова формула для всіх країн ЄС. Кожна держава має свій енергетичний профіль, інфраструктурні обмеження та політичні дилеми.
Візьмемо Німеччину — лідера за промисловим споживанням газу. У 2024 році 61% її газу поглинала індустрія: хімія, металургія, скло, папір. Такі галузі не можуть миттєво перейти на інші джерела енергії, але навіть тут спостерігається поступ — компанія Mercedes-Benz вже скоротила використання газу на 50%. Водночас, Німеччина активно розвиває імпорт біометану та інвестує в power-to-gas технології.
Шляхи імпорту газу до ЄС (Bruegel)
Франція, навпаки, зменшила загальне споживання газу, особливо в електроенергетиці (мінус 56% для ТЕС), завдяки зростанню генерації з АЕС і ВДЕ. Але парадокс — водночас вона стала головним імпортером російського СПГ в Європі. Іспанія ж у 2024 році знизила газову генерацію на 22%, але зробила прорив у диверсифікації: отримує СПГ з 14 джерел і активно експортує газ до Марокко, відкриваючи нову вісь енергетичної співпраці.
Інша ситуація в Бельгії — країна фактично не має власного споживання російського газу, але її термінал у Зебрюгге став хабом для транзиту СПГ з Росії в інші країни ЄС. Це створює дилему: з одного боку — технічна роль у логістиці, з іншого — політична відповідальність.
Греція ж навпаки — значно збільшила імпорт через "Турецький потік", а газова генерація зросла на 32%. І хоча уряд декларує 90% електроенергії з ВДЕ до 2030-го, поточна динаміка йде в протилежному напрямі.
Ці приклади ілюструють головне: універсального рецепту не існує. Але саме в індивідуальних стратегіях і приховано потенціал — кожна країна має власний важіль впливу, і лише скоординовані на рівні ЄС дії перетворять ці важелі на справжній тиск.
Погляд з висоти: які рішення потрібні на рівні ЄС
Попри національні відмінності, енергетична безпека Європи — це спільна гра. І саме тому ключова роль належить європейським інституціям, які мають не просто координувати, а спрямовувати трансформацію.
У звіті Razom We Stand запропоновано чіткий перелік із десяти дій, які здатні перетворити політичні гасла на реальний прорив.
Передусім ідеться про пришвидшене розгортання відновлюваних джерел енергії — вітру й сонця. Це означає не просто нові турбіни, а реформу дозвільної системи, дерегуляцію, преференції для місцевих проєктів.
Друге — це енергоефективність. Масове утеплення будівель, модернізація мереж, масштабування теплових насосів. За оцінками IEA, одна тільки термомодернізація може скоротити газоспоживання домогосподарств до 30%.
Третій напрям — електрифікація промисловості та теплопостачання. Тут ЄС відстає навіть від своїх власних планів: у Німеччині, Італії, Іспанії та Австрії рівень заміщення газу на електрику досі надто низький.
Наступний крок — масштабування біометану й power-to-gas технологій. Потенціал є: тільки в Іспанії наявні ресурси можуть дати 55 ТВт·год на рік. Але потрібні інвестиції, технічні стандарти, фінансові гарантії. І тут — ще один козир: співпраця з Україною як майбутнім експортером "зеленого" газу. Так само важливими є реформи енергоринку, боротьба з викривленнями через субсидії для викопного палива, розвиток сховищ і міждержавних інтерконекторів.
І, нарешті, політична воля. Потрібна нова хвиля регіональної солідарності. Не кожна країна пройде шлях однаково швидко, але разом — можливо досягти критичної маси змін. ЄС має всі інструменти. Тепер — справа в тому, як їх застосувати.
Європейський газовий тест на зрілість
Європа стоїть перед простим, але жорстким вибором: або вона завершує розрив із російським газом — остаточно, системно й незворотно, — або ризикує знову потрапити в пастку залежності, замасковану під "диверсифікацію".
Дані 2024 року показують: замість скорочення, імпорт із РФ зростає; СПГ-термінали, покликані посилити безпеку, перетворюються на лазівки для Газпрому; а країни-члени все ще зважують «політичну доцільність» замість діяти відповідно до заявлених принципів. Але шанс не втрачено.
Зменшення споживання газу на 20% за три роки, зростання ВДЕ, успіхи в електрифікації — це реальні зрушення.
Тепер критично важливо перетворити фрагментарний прогрес на узгоджену стратегію.
