Вчені дедалі активніше шукають способи не просто зменшити викиди парникових газів, а й надовго «сховати» вуглець, який уже потрапив в атмосферу. Один із найочевидніших методів — висаджування дерев. Ліси справді ефективно поглинають вуглекислий газ, але проблема в тому, що цей ефект не вічний. З часом дерева гинуть, згоряють у пожежах або вирубуються, і накопичений за десятиліття CO₂ знову повертається в повітря.
На тлі зростання кількості лісових пожеж і посух у різних регіонах світу вчені почали сумніватися, що просте масове озеленення може бути надійним кліматичним рішенням. Саме тому дослідники з Кембриджського університету запропонували незвичну й доволі сміливу ідею: не лише вирощувати дерева в північних бореальних лісах, а й після вирубки цілеспрямовано затоплювати їх в Арктичному океані.
Чому саме океан і чому Арктика
Суть пропозиції, описаної в журналі NPJ Climate Action, полягає в тому, щоб використати природні безкисневі середовища для довготривалого зберігання вуглецю. У холодних і бідних на кисень умовах деревина може практично не розкладатися тисячоліттями. Провідний автор дослідження Ульф Бюнтген пояснює: сьогодні ми вже маємо ліси, які добре накопичують вуглець, але головне питання — як зберегти цей вуглець так, щоб він не згорів і не потрапив назад в атмосферу.
Ідея не з’явилася на порожньому місці. Раніше вчені досліджували так зване «деревне сховище» — захоронення біомаси в глиняних ямах без доступу кисню. Проте на практиці цей метод потребував би значного збільшення вирубки лісів, створення складної інфраструктури та міг зашкодити ґрунтам і біорізноманіттю.
Арктичний океан у цьому контексті виглядає привабливою альтернативою. На великих глибинах там панують холодні й майже анаеробні умови, які сповільнюють розкладання органічних матеріалів. Крім того, бореальні ліси Півночі часто розташовані неподалік великих річок, якими деревину можна транспортувати до океану.
Переваги незвичного підходу
Дослідники називають одразу кілька потенційних плюсів такої стратегії:
- Наддовге зберігання вуглецю — від сотень до тисяч років.
- Зменшення ризику пожеж, які стають дедалі частішими в північних лісах.
- Відсутність проблеми альбедо: висаджування лісів у тундрі може зменшувати відбивну здатність поверхні й навіть сприяти потеплінню, тоді як затоплення дерев цього ефекту не має.
- Логістична зручність: такі річки, як Об, Єнісей, Лена, Юкон і Маккензі, можуть слугувати природними «транспортними коридорами».
За оцінками, якщо щороку заготовляти й відновлювати близько 30 тисяч квадратних кілометрів лісу вздовж цих річок, можна було б ізолювати до одного мільярда тонн CO₂.
Ризики та етичні питання
Втім, самі автори підкреслюють: ідея далека від готового рішення. Вона несе в собі серйозні ризики й потребує всебічного аналізу. Серед ключових викликів:
- права корінних народів на землю та ресурси;
- вплив на екосистеми річок і океану;
- можливе порушення морських біоценозів;
- технічні складнощі, пов’язані з поведінкою деревини під водою та змінами морського льоду;
- утворення додаткового навантаження на природні ландшафти.
Науковці наголошують: йдеться не про негайне впровадження, а про подальше вивчення потенціалу цього підходу.
Пошук балансу
Арктика швидко змінюється через глобальне потепління, і ці зміни впливають як на клімат планети, так і на життя людей і тварин. Пропозиція «топити дерева» виглядає радикально, але вона змушує замислитися над нестандартними шляхами боротьби зі зміною клімату. Головне завдання — знайти баланс між використанням природних процесів і збереженням крихких екосистем, не перетворюючи кліматичні рішення на нові екологічні проблеми.
