Наприкінці 2020 року фізик Harold G. White, відомий колегам як Сонні, помітив у лабораторних даних щось дивне — і водночас знайоме. У дослідницькому центрі Limitless Space Institute в Г’юстоні його команда вивчала енергетичні властивості так званих касимірівських порожнин — крихітних зазорів між металевими пластинами у вакуумі. Експерименти виконувалися в межах програм DARPA.
На графіках з’явився характерний візерунок — області зменшеної енергії між пластинами. Саме вони змушують пластини притягуватися одна до одної, ніби «заповнюючи» порожнечу. Це прояв так званого ефекту Касиміра — квантового явища, пов’язаного з негативною густиною вакуумної енергії.
І раптом цей візерунок нагадав Вайту щось більше, ніж просто квантову аномалію.
Касимірівська порожнина і несподівана аналогія
Ефект Касиміра давно відомий фізикам: у вакуумі, який ніколи не є абсолютно порожнім, виникають квантові флуктуації. Коли дві металеві пластини розміщені дуже близько, спектр можливих флуктуацій між ними змінюється, створюючи різницю тиску. Результат — пластини зближуються.
Команда Вайта додала до експериментальної конструкції мікроскопічні циліндричні елементи. І тут у розподілі енергії з’явилася структура, дивовижно схожа на теоретичні моделі «екзотичної матерії» — тієї самої, що, за деякими гіпотезами, могла б забезпечити роботу warp-двигуна.
Подальші математичні розрахунки показали: якщо помістити мікросферу діаметром один мікрон у циліндр діаметром чотири мікрони за подібних умов, система може сформувати крихітну «бульбашку викривленого простору» на наномасштабі.
Йдеться не про фантастичний прорив, а про концептуальний сигнал: певна конфігурація реальної фізичної структури здатна створити розподіл енергії, аналогічний до того, що потрібен для warp-бульбашки.
Від «Зоряного шляху» до рівнянь
Ідея warp-двигуна стала популярною завдяки серіалу Star Trek. Там він був зручним сюжетним інструментом — «чорною скринькою», яка дозволяла кораблю миттєво перетинати галактику.
Проте у 1994 році мексиканський теоретик Miguel Alcubierre опублікував працю, що перевела фантастику в площину серйозної математики. У ній він показав, що рівняння загальної теорії відносності допускають існування особливої геометрії простору-часу — тепер відомої як метрика Алькуб’єрре.
Суть проста, хоча й контрінтуїтивна: замість того щоб рухати корабель швидше за світло, можна стискати простір перед ним і розширювати позаду. Усередині такої «бульбашки» корабель рухається звичайним чином, не порушуючи локальних законів фізики. Але сама бульбашка може переміщатися відносно зовнішнього простору з будь-якою ефективною швидкістю.
Інакше кажучи, не корабель долає відстань — змінюється сама відстань.
Проблема екзотичної матерії
Головна перешкода — потреба в негативній енергії або екзотичній матерії, яка могла б стабілізувати таку бульбашку. Довгий час це здавалося чистою теорією без жодного експериментального підтвердження.
І саме тут касимірівські експерименти Вайта стали цікавими. Вони показали, що у квантовому вакуумі реально виникають області з негативною густиною енергії — нехай і в мікроскопічних масштабах. Це не означає, що warp-двигун уже завтра з’явиться в ангарі NASA. Але це означає, що ключовий інгредієнт не є повністю вигаданим.
Вайт підкреслює: він не створив warp-бульбашку у повноцінному сенсі. Проте вперше з’явилася експериментально реалізовна структура, яка демонструє подібний енергетичний профіль.
Фізика без порушення світлового бар’єра
Коли фізики говорять про «швидкість, більшу за світло», вони зазвичай додають уточнення — «з погляду далекого спостерігача». Усередині warp-бульбашки нічого не рухається швидше за світло. Світло, як і раніше, залишається граничною швидкістю для локального руху.
Але якщо сам простір змінює геометрію, то шлях між двома точками може скоротитися. Це не обман зору і не ілюзія — це наслідок властивостей простору-часу, описаних рівняннями Ейнштейна.
Мрія, що поступово набуває форми
Ідея міжзоряних подорожей досі виглядає неймовірно далекою. Потрібні енергії поки що колосальні, а керування простором-часом залишається теоретичною конструкцією.
Та водночас історія науки показує: те, що починається як математична екзотика, іноді стає технологічною реальністю. Касимірівські порожнини — це вже не фантастика, а лабораторний факт. Наноструктури з керованою вакуумною енергією — предмет серйозних досліджень.
Можливо, ми ще дуже далеко від корабля, що розтинає галактики. Але вперше ідея «бульбашки викривленого простору» перестає бути лише елементом сценарію і набуває фізичного контексту. І для науки це вже значний крок.
