Відомий британський історик і публіцист Тімоті Ґартон Еш наголошує, що сучасна Європа тримається на двох взаємопов'язаних осердях – ЄС як економіко-політичному центрі та НАТО як військово-політичному осерді, і саме ця двоосьова конструкція десятиліттями забезпечувала стабільність континенту. Він доводить, що після повторного приходу Трампа до влади й наростання загрози з боку путінської росії військове осердя Європи потребує термінової перебудови, оскільки покладатися на американські гарантії безпеки більше не можна. Паралельно з довгостроковою європеїзацією НАТО потрібне негайне оборонне планування на випадок, якщо Європі доведеться самотужки стримувати кремль. Тож лише рішуча політична воля європейських лідерів до самозахисту здатна стримати путіна.
Карта, на якій найтемнішим кольором позначено "Європу з двома осердями" (ЄС і НАТО); підготовлена для майбутньої книжки "Europe in 7½ Chapters" ("Європа у 7½ розділах"), художник Мартін Девіс, Бодліанська бібліотека, Оксфорд.
Сучасна Європа спирається на два осердя. Одне з них – економічний і політичний центр у вигляді Європейського Союзу, інше – військово-політичне осердя, яким є НАТО. Обидві структури мають штаб-квартири в Брюсселі, проте десятиліттями майже не взаємодіяли між собою. Утім, саме наявність цієї подвійної опори завжди була джерелом сили Європи. На саміті альянсу в Анкарі його керівникам варто було б визнати: друге осердя континенту вкрай потребує відбудови.
Обидві організації за час свого існування суттєво розширилися – сьогодні щонайменше 23 європейські країни входять одночасно і до ЄС, і до НАТО. Але якщо для Євросоюзу характерні постійні зміни, то альянс, навпаки, вирізнявся структурною сталістю. Заснований 1949 року як домінований Сполученими Штатами гегемоністський блок, він залишався таким навіть після розширення до 32 членів – аж до 2025 року, коли повторне президентство Дональда Трампа поставило під сумнів усе його майбутнє.
Упродовж десятиліть очолюваний Вашингтоном військовий альянс захищав мирну еволюцію економічної й політичної Європи від можливої радянської, а згодом російської агресії. Менш помітно, проте не менш важливо, він також убезпечував континент від повернення давніх внутрішньоєвропейських суперечок за військову могутність і лідерство.
Зовнішня загроза сьогодні відчутно повернулася, та поряд із нею дедалі виразніше проступає й стара внутрішньоєвропейська проблема. За нинішнім занепокоєнням Франції та Польщі через стрімке нарощення німецьких оборонних видатків, зосереджених виключно в самій Німеччині, вгадується примара давніх побоювань щодо німецького військового домінування.
Після півтора року нинішньої адміністрації Трампа стало очевидно: Європа більше не може розраховувати на Сполучені Штати як на гаранта своєї безпеки. Чи може ситуація змінитися з приходом нового американського президента у січні 2029 року? Цілком можливо. Проте Європі було б нерозумно на це розраховувати. Тим часом існує неабиякий ризик, що путін атакує територію НАТО ще до настання цього, можливо, щасливого дня. Усвідомлюючи, що Трамп може не поспішити на захист Європи, і бачачи, що континент серйозно взявся переозброюватися, загнаний у кут російський диктатор може вирішити, що це його останній і найкращий шанс довести: НАТО перетворилося на паперового тигра.
Тож відбудова другого європейського осердя є водночас важливим і невідкладним завданням. ЄС покликаний відіграти ключову роль у нарощуванні й координації фінансування європейського переозброєння – саме це він уже почав робити через такі ініціативи, як SAFE (Security Action for Europe) та Європейський оборонний фонд. Що більше коштів вдасться залучити, то ефективнішим каталізатором стане Євросоюз. Але було б небезпечною ілюзією вважати, що сам ЄС здатен перетворитися на військово-політичне осердя Європи, а його механізм взаємної оборони – стаття 42.7 Договору про Європейський Союз – здатен виконувати роль п'ятої статті НАТО. Натомість обом брюссельським структурам варто усвідомити себе такими, якими вони були в найкращі часи і якими мають стати знову, – двома глибоко взаємодоповнювальними й взаємопідсилювальними осердями.
Що стосується реального військового захисту Європи, відправною точкою має стати європеїзація НАТО. Тут ідеться про два різні часові горизонти – десятирічний і десятимісячний. Європі та Канаді (цій великій почесній європейській країні) варто рухатися, по змозі у співпраці зі Сполученими Штатами, до стратегічної мети: Європи, яка володіє достатніми звичайними збройними силами, так званими стратегічними засобами забезпечення, а згодом і ядерним стримувальним потенціалом, необхідним для самостійного захисту.
Водночас НАТО потребує невідкладного планування на випадок, якщо оборону доведеться очолити самій Європі, а в найгіршому сценарії – вести її поодинці проти можливої російської агресії, чи то у формі різко посилених гібридних атак, чи спроби прямого вторгнення будь-де від Шпіцбергена до Чорного моря. Особливо в найгіршому сценарії вирішальною може виявитися роль швидкого реагування "мінілатеральних" об'єднань, таких як британсько-скандинавсько-балтійські Об’єднані експедиційні сили.
Не менш важливою залишається і подальша військова та економічна підтримка України, яка нині переносить бойові дії вглиб території росії. Україна показала, на що здатні бойовий дух і героїчна імпровізація навіть за найнесприятливіших обставин. За належного формулювання таке планування на випадок надзвичайних обставин мала б підтримати й адміністрація Трампа.
Деталі має опрацювати оборонне планування, бажано в закритому режимі. Але те, що мало бути публічно й недвозначно продемонстровано в Анкарі та поза нею, – це політична воля європейських лідерів відповісти як на довгостроковий, так і на негайний виклик. Лише якщо Європа виявить непохитну рішучість захищати себе сама, путіна вдасться стримати.
Джерело
