Генерал армії США у відставці, колишній командувач сил США в Іраку та Афганістані й колишній директор ЦРУ Девід Петреус у своїй колонці для Wall Street Journal стверджує, що для США важливо не просто завершити війну з Іраном, а домогтися угоди, яка не створить передумов для нового конфлікту. На його думку, будь-яке врегулювання має гарантувати свободу судноплавства через Ормузьку протоку, нейтралізацію запасів високозбагаченого урану та дієві обмеження іранської ядерної програми. Генерал вважає, що Вашингтон повинен зберігати економічний і військовий тиск на Тегеран доти, доки виконання цих умов не буде перевірене, а йти на поступки лише поетапно й у відповідь на конкретні дії Ірану.
Усі хочуть, щоб війна з Іраном закінчилася. Я теж. Але має значення, як саме вона завершиться. Врегулювання, яке дозволить Ірану відновити доходи й морську торгівлю, й надалі загрожувати судноплавству в Ормузькій протоці, відбудувати ядерну програму та зберегти запаси високозбагаченого урану, не відповідатиме інтересам США та їхніх союзників. Воно лише створить умови для наступної кризи.
США мають три ключові цілі: відновити свободу судноплавства в Перській затоці та Ормузькій протоці; визначити місцеперебування і нейтралізувати майже 1000 фунтів урану, збагаченого до 60%; а також запровадити обмеження на збагачення, дотримання яких можна ефективно перевіряти. Для цього не потрібні зміна режиму, окупація чи безстрокова війна. Це мінімальні умови стійкого врегулювання.
Свобода судноплавства не може означати тимчасові дозволи Тегерана для "привілейованих" країн, маршрути, які Іран може перекрити будь-коли, або призупинення атак в обмін на поступки. Торговельні судна мають безперешкодно проходити міжнародними водами без нападів, переслідувань чи свавільних обмежень з боку Ірану. Критерій успіху простий: судна курсують у звичайному режимі, страховики забезпечують страхування рейсів, а енергоресурси надійно надходять на світові ринки.
Ядерне питання не менш важливе. До того, як у червні 2025 року інспектори втратили доступ, Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) оцінювало, що Іран має 440,9 кілограма або 972 фунти урану, збагаченого до 60%. Це нижче за приблизно 90%, які зазвичай вважають збройовим рівнем збагачення, але йдеться про високозбагачений уран. Його можна використати для створення примітивного ядерного пристрою навіть без подальшого збагачення або довести до збройового рівня значно швидше, ніж звичайне паливо для АЕС. Відтоді МАГАТЕ втратило можливість відстежувати місцезнаходження і стан цих запасів.
Тому будь-яка угода має вимагати повного декларування запасів та відновлення інспекцій, після чого – підтвердженого інспекторами вивезення матеріалу з країни або зниження рівня його збагачення. Вона також має обмежити збагачення урану рівнем, потрібним для цивільних цілей, обмежити обсяги запасів і кількість сучасних центрифуг та гарантувати безперервний моніторинг і швидкий доступ до підозрілих об'єктів. Мета має полягати не лише в тому, щоб позбутися вчорашніх запасів, а й не дозволити Ірану швидко відтворити таку саму ядерну загрозу завтра й тим самим знову підштовхнути сторони до бойових дій.
США й далі мають значні важелі впливу. До початку блокади в середині квітня Іран експортував від 1,5 до 2 мільйонів барелів нафти на день. Цей експорт забезпечував режиму валютні надходження, потрібні для його утримання, відновлення військових спроможностей, підтримки маріонеткових сил і ремонту інфраструктури. Блокада суттєво скоротила цей експорт і обмежила морську торгівлю Ірану. Тиск слід зберігати, доки Тегеран не погодиться на врегулювання, виконання якого можна перевірити.
Однак тиск на Іран не буде стійким, якщо через війну дружні до США країни Перської затоки не зможуть постачати енергоносії на ринок. Високі ціни шкодять американським споживачам і союзникам США, збільшують доходи інших ворожих експортерів і посилюють політичний тиск на Вашингтон. Тому стратегія має бути свідомо асиметричною: стримувати експорт і морську торгівлю Ірану, водночас допомагаючи іншим державам Затоки виводити на ринок якомога більше енергоносіїв – і через протоку, і альтернативними маршрутами.
Центральне командування США має посилити зусилля із захисту судноплавства та енергетичної інфраструктури, розмінування морських шляхів і відновлення довіри страховиків. Партнери в регіоні тим часом повинні прискорити ремонт, розширити потужності для зберігання та перевалки із судна на судно і максимально використовувати трубопроводи до Фуджейри в Об'єднаних Арабських Еміратах та Янбу в Саудівській Аравії. І увага має охоплювати не лише сиру нафту, а й скраплений природний газ та нафтопродукти. У жовтні експорт сирої нафти й конденсату з країн Затоки відновився приблизно до 86% довоєнного рівня, але експорт нафтопродуктів залишався лише трохи вищим за половину норми, а обсяги постачання СПГ усе ще значно нижче за звичайний рівень. Споживачі відчувають стан енергетичних ринків не в барелях сирої нафти, а в цінах на бензин, дизель, електроенергію, опалення, транспорт і промислові товари. Вашингтон також має посилити тиск на іранські фінансові операції, "тіньовий флот", який перевозить його нафту, та сухопутну торгівлю, що підтримує режим.
Як я вже писав, це змагання двох годинників. Годинник Тегерана відміряє, як довго режим витримає втрату нафтових доходів, обмеження торгівлі, пошкодження інфраструктури й тривалий військовий тиск. Годинник Вашингтона показує, як довго американське суспільство терпітиме високі ціни на енергоносії, перебої в торгівлі, військові ризики й протистояння, якому не видно кінця. Відновлення експорту з дружніх до США країн Затоки дало б Вашингтону більше часу, тоді як блокада пришвидшує відлік для Ірану. Саме це робить таку стратегію стійкою.
Послідовність виконання будь-якої угоди буде критично важливою. США не повинні знімати блокаду, розблоковувати значні суми чи дозволяти Ірану відновити експорт нафти в обмін на обіцянку Тегерана відкрити протоку, а ядерні питання обговорити пізніше. Це означало б обмін конкретних американських важелів впливу на зобов'язання, які легко скасувати.
Послаблення тиску має відбуватися поетапно, лише після перевірки виконання зобов'язань, і з можливістю відновити тиск. Спочатку Іран має припинити атаки на судна й допомогти усунути небезпеки для судноплавства. Потім – відновити доступ МАГАТЕ, повністю відзвітувати про високозбагачений уран і погодитися на обмеження збагачення, виконання яких можна забезпечити. Після підтвердження цих кроків США могли б поступово послаблювати тиск. Блокаду можна було б зняти, заморожені активи – розблокувати, а військову присутність США – скоротити, але не припинити, лише після того, як буде забезпечено безпечний прохід, нейтралізовано запаси урану, збагаченого до 60%, і запрацюють ядерні обмеження та інспекції.
Це не аргумент проти дипломатії. Це аргумент на користь дипломатії, яка може спрацювати. Військова присутність і блокада мають переконати Іран, що зволікання послаблює його позиції, а реалістичний дипломатичний шлях має показати, як виконання зобов'язань дасть змогу послабити тиск.
Америка має завершити цю війну врегулюванням, яке відповідає всім трьом критеріям і передбачає послаблення тиску лише в міру виконання Іраном своїх зобов'язань. Припинення вогню, яке не відповідає цим критеріям, не забезпечить миру. Воно профінансує і наблизить наступну війну.
Джерело: Wall Street Journal
