Запрошення в НАТО — найдешевше рішення, щоб виграти війну, — Ганна Гопко

У вівторок 11 липня розпочався саміт НАТО у Вільнюсі. Україна очікує двох важливих кроків від союзників — запрошення до членства та запровадження гарантій безпеки. 10 липня голова МЗС України Дмитро Кулеба повідомив, що НАТО скасують для України план дій щодо членства. Усунення плану дій без формального запрошення в Альянс — не буде позитивним результатом, застерігає Ганна Гопко — депутатка Верховної Ради VIII скликання, яка очолює мережу захисту національних інтересів ANTS, і лобіює просування України в НАТО на саміті у Вільнюсі. Голос Америки поспілкувався з нею про те, чому запрошення України — це лише перший символічний крок на довгому шляху до членства, чому не союзникам не варто боятися автоматичного застосування 5 статті про колективну оборону, та що Україна готова зробити, щоб довести, що вона стане гідною учасницею НАТО. Інтерв'ю відредаговане для ясності й плинності. Марія Ульяновська, Голос Америки: Ганно, вітаю. 10 липня в НАТО домовилися скасувати для України план дій щодо членства. Чи це хороші новини і чому? Ганна Гопко: Насправді без формального запрошення України до членства — це спроба НАТО хоч якось "відкупитися" і видати це за якийсь результат. У 2008 році Україна разом з Грузією розраховували на рішучість Альянсу, це могло б стримати державу-агресора, але цього не сталося. Сьогодні новини про скасування ПДЧ — це вже недостатня рішучість. Для багатьох країн ПДЧ не був потрібен. Ми зараз у Вільнюсі бачимо українські прапори на громадському транспорті і величезну підтримку України загалом. Ми робили дослідження громадської думки щодо вступу України в НАТО і воно показало, що 64% респондентів у Франції, 58% у Нідерландах, 52% в Німеччині, 52% у США та 50% в Італії підтримують надання Україні запрошення на саміті НАТО у Вільнюсі. Тобто суспільства переросли лідерів, які їх очолюють. М.У.: Ваша організація займається адвокацією вступу України в НАТО — як це відбувається за лаштунками? Г.Г.: Під час саміту у Вільнюсі ми візьмемо участь у публічному форумі НАТО, в різних дебатах, зустрічатимемося з експертами. Традиційно у нас є наша "футболкова дипломатія" [Гопко під час інтерв'ю – у футболці з написом “Україна в НАТО”] — це адвокаційна кампанія “Україна — 33й член НАТО”. Незалежно від результатів саміту у Вільнюсі ми будемо рухатися далі до саміту у Вашингтоні і робити все, щоб закріплений в Конституції стратегічний курс на набуття півноправного членства в ЄС і в НАТО, відбувся. М.У.: Ви співпрацюєте з українською владою, чи робите це окремо? Г.Г.: Насправді, у нас є досвід успішної адвокації статусу кандидата на членство в ЄС. Це була потужна кампанія минулого року, яка здійснювалася в координації з українським урядом, зокрема, з віце-прем'єр-міністеркою Ольгою Стефанишиною. Ми діємо за принципом національної збірної, яка обстоює національні інтереси, і кожен розуміє свою роль. М.У.: Одне із застережень, які мають партнери — країна у стані активної війни не може приєднатися до НАТО, бо це автоматично введе у дію 5 статтю засновницького договору Альянсу про колективну оборону. Як ви переконуєте партнерів, що цього боятися не варто? [Принцип колективної оборони полягає в тому, що напад на будь-яку з держав-членів Альянсу розглядається як напад на них усіх — ред.] Г.Г.: Це повна маніпуляція. Ми проаналізували досвід приєднання Фінляндії. Від формального запрошення, до членства і набуття чинності статті 5 — пройшов рік. Ми говоримо партнерам: дивіться, формальне запрошення України до НАТО не означає членство завтра, тому що є ряд процедур, які країна має пройти. Зокрема, ратифікація в кожній країні альянсу. Це буде складний переговорний шлях. Ми не знаємо, скільки це займе часу, але важливо цей процес запустити. Водночас формальне запрошення є серйозним зобов'язанням, яке показує, що Україну не розглядають як буферну чи сіру зону. Це пришвидшить завершення війни та перемогу України. Це — геополітичний сигнал не лише путінському режиму, але й всім іншим елітам. Так само, як це було зі статусом кандидата в ЄС. Ми рухаємося в перспективі членства рівноправного партнерства, де Україна як потужний безпековий контриб'ютор зі своїми збройними силами та унікальним досвідом зміцнить Альянс і зробить його глобальним гравцем зі стримування авторитаризму та ефективного захисту демократії. Це також важливий сигнал для наших ЗСУ. Понад 90% українців підтримують євроатлантичну інтеграцію і найкращі наші захисники і захисниці віддають за це свої життя. Ми не просимо представників Альянсу відправляти їхні війська. Але ми кажемо, що паралельно зі збільшенням пакетів військової допомоги та посиленням навчань, запрошення — теж частина стратегії перемоги. Тому що перемога України — це перемога і Альянсу. М.У.: Президент США Джо Байден заявив, що Україна не готова до членства в Альянсі, тому що вона ще не досягла усіх необхідних рівнів демократичності та протистояння корупції. Як бути із цим? Г.Г.: Якщо ми проаналізуємо країни, які вступали до НАТО після 1997 року — чи були вони досконалими з точки зору стандартів демократії, проведення виборів, відсутності корупційних фактів? В мене є багато зауважень до стратегічної корупції, яка як ерозія роз’їдає західні суспільства й сьогодні. Один із таких прикладів — це "Північний потік-2", нещодавні корупційні скандали в Європарламенті. НАТО повинне думати про свою безпеку і це є пріоритет для нас усіх. Ми стоїмо перед викликами Третьої світової війни, тому що той рівень підтримки, який є — недостатній. Росія адаптувалася до реалій війни. Зараз йдеться про виживання демократії. Україна не може із таким поступовим підходом виграти цю війну. І запрошення України в НАТО — це найдешевше рішення, щоб виграти війну. Ми визнаємо, що нам потрібно здійснювати реформи, потрібно працювати над сектором безпеки і оборони. На часі реформа СБУ. І ми намагаємося це робити в тих реаліях, які є. Але насамперед, потрібно швидше завершити війну, — щоб найкращі детективи повернулися в НАБУ, прокурори повернулися в САП. Для цього нам потрібно запрошення, як додатковий важіль впливу громадянського суспільства на хід реформ, як мотивація перемагати швидше, і як потужний сигнал державі-агресору: забирайтеся з нашої землі, тому що ми все одно переможемо.