Єдиний київський храм, що мав цікаві архітектурні риси модерну проіснував лише 20 років, бо у 1935 році, як і сотні київських сакральних пам’яток був знищений більшовицькою владою.
2 серпня православна церква шанує пам’ять Святого Іллі — одного із найбільш шанованих Пророків Старого Заповіту.
Святий пророк Ілля жив за 900 років до Різдва Христового, у той важкий час, коли його народ, впав в ідолопоклонство. Пророк Ілля був ревним поборником істинної віри й благочестя.
З давніх-давен, наші пращури зверталися у молитвах перед іконами Іллі, просячи його про дарунок щедрого урожаю, сімейного щастя та мирного неба над головою.
Іллінська церква поєднувала риси модерну та псевдоросійського стилю. Фото з відкритих джерел
З нагоди великого християнського свята «Вечірній Київ» традиційно згадує храми та святині, які були зруйновані у радянський час. Одним з найбільш оригінальних культових споруд, збудованих на початку XX століття була церква Святого Пророка Іллі, що знаходилася на розі сучасних вулиць Жилянської та Симона Петлюри, неподалік центрального залізничного вокзалу.
Історія цього храму почалася у 1908 році, коли на ділянці, яка належала Михайлівському золотоверхому монастирю, в межах святкування 800-річчя святині заклали нову церкву.
Первісно церкву мали освятити на честь Преображення Господнього, але закладини храму припали на 20 липня (2 серпня) на свято Пророка Іллі.
Урочистості до 800-річчя Михайлівського монастиря та закладення каменя на будівництво храму. Фото з відкритих джерел
Братія Михайлівського закладає камінь на будівництво храму, влітку 1908 року. Фото з відкритих джерел
На думку керівництва монастиря, будівництво нового храму мало заповнити «духовний вакуум» району, бо поблизу вокзалу не було жодного храму. Найближчими церквами були церква Іоанна Золотоуста (Залізна) на Галицькій площі, Благовіщенська на Паньківщині та Покровська (Платонівська)церква на Солом’янці.
«Поблизу вокзалу і на шляху від вокзалу до Володимирського собору немає жодного храму, ні каплиці, де б люди змогли б знайти молитовну втіху, зміцнення у вірі та у високих моральних цінностях… Прибуваючи до Києва потягом, паломники зі сторони вокзалу не бачать навіть хреста-символу нашого спасіння», — зазначили представники духовенства Михайлівського монастиря у своєму проханні до міської влади.
Створити проєкт нового храму доручили тогочасному єпархіальному архітектору Євгену Єрмакову, який у 1904 році на замовлення Михайлівського монастиря вже розробив проєкт собору на честь Святого Пантелеймона у Феофанії.
Архітектор Євген Єрмаков будував у Києві храми та прибуткові будинки. Колаж: Наталія Слінкіна
На відміну від Пантелеймонівського собору, зодчий яскравіше виділив акцент, популярний у модерновій архітектурі рубежу століть — круглі вікна, розділені коринфськими колонами зі скошеними завершеннями та вписані в кілеподібні арки, якими завершувалися північний та південний фасади. Під круглими вікнами розміщувалися три вузькі вікна з прорізами, що нагадували мавританську архітектуру.
«В архітектурних рисах Храму архітектор Єрмаков прагнув поєднати збільшені елементи модерну з дрібними деталями стилю а ля рюс», — зазначає у своїй книзі «Зодчество та зодчі» дослідник київської забудови та краєзнавець Михайло Кальницький.
Церква Святого Іллі на Жилянській. Фото з відкритих джерел
Від історичних російських мотивів будівлі дісталися цибулинні бані та кокошники в нижній частині барабанів куполів, наметів та в декорі другого ярусу дзвіниці. Фасад був прикрашений дрібним ліпним та цегляним орнаментом (ліпними та аркатурними фризами).
Будівля завершувалась п’ятьма куполами над основним об’ємом храму, одним над вівтарною частиною та по одному над наметами дзвіниці та прибудови з ганком. Судячи з декількох фотографій, які збереглися до нашого часу, вони не були позолочені.
На думку краєзнавців, споруда була унікальним прикладом поєднання у сакральній архітектурі початку XX століття типових тогочасних псевдоросійських рис та віденського модерну. Подібної за архітектурними формами пам’ятки у Києві більше споруджено не було.
Вулиця Безаківська в бік залізничного вокзалу на початку ХХ століття. Фото з відкритих джерел
Будівництво храму тривало аж до 1914 року, через особливості грунтів поблизу річища Либеді. Щоб закріпити фундаменти храму використали 672 буронабивні сваї системи відомого тогочасного інженера Артура Страуса.
На світлинах того часу можна побачити, що на червону лінію вулиці Безаківської (нині Симона Петлюри) виходив лише ґанок із шатровим завершенням та маківкою, сам храм знаходився за парканом трохи в глибині ділянки.
Вівтарна частина церкви також трохи не доходила до червоної лінії вулиці Жилянській.
Розбирання трамвайних рейок на Безаківській (Петлюри) та церква святого Іллі на задньому плані. Фото з відкритих джерел
Спочатку церква позиціювалася, як храм героїв-учасників Першої світової війни (загиблих та живих), а за часів УНР тут, як і у деяких інших храмах почали служити представники Української автокефальної церкви.
Дослідниця історії Іллінської парафії УАПЦ Ольга Мельник зазначає, що навесні 1919 році українська православна громада зробила спробу домовитись з ченцями Михайлівського Золотоверхого монастиря про відправи в Іллінській церкві, і після річного спротиву, громада все ж тримала у користування цей храм. Це відбулося 15 лютого, і парафіяни церкви Святого Іллі щороку відзначали цей день.
«З того часу Іллінська церква стає справжнім осередком УАПЦ, центром не лише духовного, але й громадського життя парафіян», — зазначає Ольга Мельник.
За її словами, у листопаді 1921 року при церкві проводилися різноманітні освітні лекторії, а також регулярне читання лекцій з літератури, історії, географії України та інших наук. З них за декілька місяців виокремилися також богословські курси, де викладали митрополит Василь Липківський, архієпископ Нестор Шараївський, єпископ Перо Тарнавський, професори Василь Данилевич, Володимир Чехівський, Людмила Старицька-Черняхівська, Олександр Грушевський.
Парафіяльна рада Либідської парафії УАПЦ. Фото з книги О.Мельник «Іллінська парафія УАПЦ: історія навколооднієї світлини».
Першим настоятелем парафії був протоієрей Костянтин Янушівський, а згодом отець Кость Бутвієнко.
У 1926 році Либідська парафія УАПЦ була ліквідована більшовиками, одна вже за рік громаді вдалося відновити богослужіння. Остання служба у храмі відбулася на Великодні свята у 1929 році, і вже невдовзі храм закрили назавжди.
За свідченням дослідників, Іллінську церкву зруйнували у 1935 році «у зв’язку з розширенням території ТЕЦ Південно-Західної залізниці».довгі роки зберігалася огорожа садиби та будинок причту, які були розібрані у 1986 році.
На сьогодні ділянка храму залишається незабудованою, а на її місці розміщується невелика автостоянка. На початку 2000-х велася мова про відбудову храму, проте ідея так і не була втілена…
Нагадаємо історію Свято-Іллінської церкви на Подолі, де молилися перші київські християни.
До теми: втрачені святині Києва: церква Марії Магдалини на Шулявці.
