Думки Метод Кіссінджера: чотири поради Трампу в ситуації з Путіним
На місці Трампа такий сильний політик, як знаменитий держсекретар Генрі Кіссінджер, поводився б із Путіним зовсім інакше — більш осмислено і рішуче. У цьому впевнений економіст Роберт Хорматс, який працював із Кіссінджером, у колонці для Atlantic Council — і пояснив, як саме діяв би його колишній шеф.
Related video
З 1954 до початку 1970 року дипломати США та Китаю провели 134 зустрічі, більшість з яких відбулася у Варшаві. Їхньою офіційною метою було налагодження конструктивних відносин між двома країнами, які тривалий час перебували у стані ворожнечі. Однак їм це не вдалося.
Коли я приєднався до співробітників Ради національної безпеки Генрі Кіссінджера 1969 року, він тільки починав приділяти увагу відносинам із Китаєм. Аналізуючи результати дипломатичної діяльності за останні п'ятнадцять років, державний діяч охарактеризував цю низку переговорів як "безплідну", назвавши їх "найтривалішими безперервними переговорами, що не привели до жодного важливого досягнення".
Серйозного прогресу було досягнуто тільки після того, як до процесу долучилися Кіссінджер і прем'єр-міністр Китаю Чжоу Еньлай, після чого президент США Річард Ніксон здійснив свій історичний візит до Китаю, щоб зустрітися з головою Мао Цзедуном і почати поліпшення відносин. Звичайно, залишалися глибокі розбіжності, які необхідно було врегулювати, але обидві сторони були готові спробувати їх вирішити.
Спостерігаючи за настільки ж безрезультатним процесом, що розгортається зараз між США і Росією, я згадую про п'ятнадцять безплідних років переговорів, які передували зближенню США з Китаєм. Відсутність прогресу значною мірою пояснюється позицією російської сторони: Москва висуває абсолютно нерозумні вимоги. Президент Росії Володимир Путін лицемірно заявляв про своє прагнення до миру, а потім посилив напади на Україну. Кремль, як і раніше, заперечує легітимність президента України Володимира Зеленського та українського уряду. Однак відсутність реального прогресу частково пояснюється і часто млявою і неясною реакцією США щодо нових санкцій проти Росії і нових поставок сучасної зброї Україні.
Судячи з його дій і тону його риторики, можна припустити, що Путін наразі не має наміру вести переговори з метою досягнення конструктивного результату. Він використовує ці переговори як привід для затягування часу, намагаючись захопити ще більше української території, дискредитувати український уряд, розділити Захід і послабити НАТО, сподіваючись, що Сполучені Штати втратять інтерес і рішучість підтримувати Київ. Після переговорів із президентом США Дональдом Трампом на Алясці в червні Путін тільки посилив свої атаки на Україну.
Я мав можливість тісно співпрацювати з Кіссінджером як його старший економічний радник протягом п'яти років у Білому домі. Багато з вищезазначених дій Путіна і Росії не стали б несподіванкою для Кіссінджера, який був реалістом, хоча йому знадобився певний час в останні роки свого життя, перш ніж він дійшов остаточних негативних висновків про Путіна і його цілі. Раніше він сподівався, що Сполучені Штати зможуть налагодити співпрацю між Москвою і Києвом, визнавши позицію Росії про те, що історія і культура двох країн взаємопов'язані, і з цієї причини — а також через положення України на кордоні з Росією — Кремль має там особливі інтереси. Хоча Кіссінджер не був прихильником цього погляду, він також розумів, що Путін не хотів, щоб Україна надто зблизилася із Заходом і домоглася економічного успіху (на відміну від Росії) завдяки адаптації ринкових практик і тісним торговельним відносинам із Європейським союзом. Але коли прагнення Москви до впливу в Україні переросло в агресію, його ставлення різко змінилося.
Ось кілька кроків, які, на мою думку, Кіссінджер міг би порадити зробити нинішньому Білому дому:
Наполягати на конкретних діях, що зміцнюють довіру, і попередніх умовах для будь-яких нових самітів
Кіссінджер вважав, що переговори між офіційними особами США і Китаю мають бути спрямовані на зміцнення довіри як спільної мети, а не на проведення порожніх, театральних зустрічей. Його партнер по переговорах, Чжоу, мав таку саму думку. У кожного з них були дуже різні точки зору щодо більшості ключових питань. Але вони дуже серйозно ставилися до переговорів, які були ретельно сплановані. Обидва дійшли висновку, що для досягнення продуктивних результатів кожна країна повинна знайти способи скоротити, якщо не повністю усунути, давні розбіжності. Вони вважали, що зобов'язання і конкретні дії обох сторін мають вирішальне значення. Наприклад, у сфері торгівлі обидві сторони знизили низку бар'єрів та ініціювали серію консультацій на високому рівні щодо основних геополітичних питань і загроз стабільності того періоду.
Під час нещодавніх переговорів із Росією Сполучені Штати пішли на низку поступок, часто на шкоду Україні. Однак з боку Кремля не було виявлено жодної взаємності. Росія не бажає повертати жодної частини української території, яку вона захопила і нині окупує. Вона не готова прийняти вимоги Заходу про надання надійних гарантій безпеки Україні та всьому регіону загалом і вимагає права вето щодо цих гарантій. Вона також не готова погодитися з тим, що українські та європейські лідери мають великий інтерес у результаті переговорів і, отже, мають відігравати в них ключову роль.
Путін розумна і досвідчена людина; ніхто не повинен недооцінювати ні його, ні його міністра закордонних справ Сергія Лаврова, який жив у США і розуміє, що американці часто втомлюються від довгих, нерішучих і дорогих воєн. Обидві ці людини явно сподіваються на те, що це повториться знову.
Під час мого спілкування з Путіним, яке почалося на початку 1990-х років у Санкт-Петербурзі, я виявив, що він також є переконаним націоналістом. Він відчуває глибоку образу на те, що, на його думку, Сполучені Штати і Захід зіграли вирішальну роль у розпаді Радянського Союзу і протягом більш ніж десяти років після цього користувалися слабкістю Росії. Згодом я став свідком того, як на самітах "Групи двадцяти", "Групи восьми" і двосторонніх самітах він приділяв велику увагу відновленню втраченого впливу Росії і поверненню втрачених радянських територій, деякі з яких належали ще царській Росії. На його думку, для цього необхідно було відтіснити західну міць і вплив від російських кордонів і загалом послабити військовий потенціал і волю Заходу в Європі. Ба більше, Путін дедалі більше став розглядати велич Росії як невіддільну від своєї власної.
Тому Путін з радістю приймає всі отримані поступки і насолоджується символічними жестами з боку Вашингтона. Зі свого боку, він відповідає ескалацією війни, запереченням легітимності України та її президента і вимогою нових неможливих поступок від України, США і НАТО.
Чи можуть переговори в таких умовах коли-небудь призвести до встановлення довіри між сторонами та конструктивних і таких, що заслуговують на довіру, дій з боку Росії? Якщо відповідь негативна, як це й видається, то лишається лише кілька варіантів, окрім як значно посилити тиск з боку Заходу, зокрема у вигляді набагато жорсткіших санкцій, подальшої та посиленої військової підтримки України, а також відчутних доказів міцної рішучості США та Заходу. Нещодавні переговори тепер видаються не більше ніж міражем. Сполучені Штати повинні уникати захоплення цим міражем і постійного введення себе в оману.
Зрозуміти фундаментальну економічну слабкість Росії
Протягом багатьох років Сполучені Штати переоцінювали силу російської економіки, тоді як Москва вміло маскувала свої значні економічні слабкості. Кіссінджер добре це розумів. А ті з нас, хто подорожував із ним Радянським Союзом, особливо за межами Москви, гостро відчували, наскільки слабка була радянська економіка, заснована на нафті.
Як економічний радник Кіссінджера, я мав інформувати його, серед іншого, про стан радянської економіки. Ми багато разів обговорювали наслідки того, що я і низка моїх колег вважали її слабкістю, попри те, що нам говорила радянська пропаганда. Кіссінджер швидко зрозумів суть і значення цих реалій, а також їхній зв'язок із зовнішньою політикою і стратегічними цілями США. Він регулярно інформував президента про слабкість радянської економіки і відповідну крихкість радянського керівництва. На початку 1970-х років Кіссінджер також розглядав цю слабкість як можливість поліпшити американо-радянські відносини.
Сполучені Штати і Захід постійно засипають російською пропагандою, яка стверджує, що російська економіка досить сильна, щоб нескінченно підтримувати поточну війну. Це не так. Інфляція в Росії вже приблизно в п'ять разів вища, ніж у Сполучених Штатах або більшості інших країн Заходу, а дефіцит бюджету цього року вищий, ніж будь-коли з моменту початку повномасштабного вторгнення.
Якщо Росія почне серйозні мирні переговори з приводу війни в Україні або певний відступ у цій країні, то це, найімовірніше, буде не стільки результатом успішного відтіснення українськими військами російських сил за кордон (хоча США мають підтримувати цю мету, постачаючи Києву додаткову зброю), скільки результатом додаткових заходів, які сприятимуть погіршенню економічного становища Росії та новому значному скороченню її валютних резервів.
Важливо Санкції Заходу б'ють по Кремлю: дефіцит і зростання цін охоплюють усі галузі РФ 
Цей процес значно прискорився б — а разом з ним і готовність Москви вести переговори про справедливий мир — якби Сполучені Штати, їхні союзники та партнери запровадили проти Росії набагато жорсткіші економічні санкції. США також мають докласти більше зусиль для забезпечення дотримання наявних санкцій.
Як, імовірно, зазначив би Кіссінджер, спираючись на свій досвід у міжнародній силовій політиці, вирішальним моментом тут є не те, що роблять чи не роблять кілька інших країн, а те, що відповідає інтересам США. Підтримка вільної і демократичної України та припинення війни в цій країні безумовно належать до цієї категорії. Недостатні заходи щодо негайного скорочення імпорту енергоресурсів з боку невеликої кількості інших країн НАТО не повинні бути приводом для США відкладати введення більш жорстких санкцій.
Росія не може вести війну нескінченно, особливо якщо будуть введені жорсткі додаткові санкції. Понад тисячу транснаціональних компаній уже покинули Росію або скоротили свою діяльність у цій країні, що, за оцінками, призвело до втрати 14 мільйонів робочих місць. Понад два мільйони висококваліфікованих працівників у сфері технологій покинули країну, забравши з собою значні обсяги капіталу. Іноземні інвестиції скоротилися з приблизно 100 мільярдів доларів на рік до майже нуля; немає жодних ознак нових інвестицій на горизонті, навіть з боку близького союзника Росії — Китаю. Цей результат був добре задокументований дослідниками під керівництвом Джеффа Сонненфельда з Єльської школи менеджменту.
Українські ракети і безпілотники значно погіршили економічну ситуацію в Росії, особливо в нафтогазовій інфраструктурі, що призвело до збільшення бюджетних витрат. Підтримка України в посиленні таких заходів посилить цей збиток і ці витрати. Варто нагадати, що однією з головних причин виведення радянських військ з Афганістану 1989 року була перспектива банкрутства.
Уникати варшавської переговорної пастки
Кіссенджерівська точка зору на дипломатію з Росією визнає необхідність уникнути подальших безплідних переговорів, подібних до Варшавських. Не приносячи жодних результатів, такі переговори підривають авторитет США і дають Росії час для створення ще більшого хаосу. Сполучені Штати повинні послати Кремлю чіткий сигнал про те, що його відмова від сумлінних перемовин, неприйнятні вимоги, що тривають, і смертоносна хвиля атак обійдуться йому дорого. Заява Трампа після зустрічі із Зеленським наприкінці вересня про те, що Росія є "паперовим тигром" і що Україна може повернути всі свої довоєнні території, була багатообіцяючою, але він не став обіцяти більш пряму підтримку з боку США. Зараз настав терміновий момент для відновлення такої підтримки і, таким чином, збільшення допомоги з боку інших країн НАТО.
Здатність Москви ухилятися від відповідальності за затримки, ймовірно, розглядається в Кремлі як перевірка рішучості Заходу. Якщо Росія впевнена, що США та їхні союзники відреагують на її дії лише м'якими санкціями та кількома поставками нової зброї, то Кремль вважатиме, що може піти далі в Україні та за її межами. Нещодавні вторгнення в повітряний простір Польщі, Естонії, Данії та Румунії, ймовірно, є доказом цієї переконаності.
Західні лідери повинні очікувати набагато більшої кількості подібних і серйозніших провокацій, якщо Сполучені Штати або їхні союзники проявлять нерішучість. Згодом безпека Європи, поряд із безпекою Сполучених Штатів, буде піддаватися ерозії. Нещодавні рішення США про продаж зброї та обмін розвідданими можуть допомогти розвіяти відчуття Росії, що їй зійдуть з рук такі дії, але тільки в тому разі, якщо за ними підуть подальші, жорсткіші заходи і значно посилені та ширші санкції.
Стояти на правильному боці історії
Ніксон і Кіссінджер забезпечили собі місце в історії не тільки завдяки налагодженню більш нормальних і стабільних відносин США з Китаєм, а й завдяки своїм рішучим заходам щодо Радянського Союзу під час холодної війни. Кілька років по тому те ж саме зробили президент США Рональд Рейган і держсекретар Джеймс Бейкер. Більшість істориків і ті, хто покладається на США як на партнера і моральну силу, вважають, що ці лідери були на правильному боці історії.
Для Трампа це момент, коли він теж може зайняти правильну позицію в історії — щоб його пам'ятали покоління за те, що він взявся за супротивника, який зневажає мораль і демократичні цінності, прагне агресії і веде нещирі переговори, заявляючи про своє прагнення до миру, але водночас спричиняючи ще більше руйнувань і вбиваючи ще більше людей.
Діючи сміливо — просто зараз — щоб запровадити значно посилені санкції, надати Україні більше зброї більшої потужності, розширити обмін розвідданими з Києвом і надати дипломатичну підтримку цій країні, яка захищається від російської агресії, Трамп поставить себе та Сполучені Штати на правильний бік історії. І всі американці мають підтримати президента, якщо він вчинить таким чином.
Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.
Джерело
