Сучасне протистояння США та Ізраїлю з Іраном, що завершилося хитким двотижневим перемир'ям, дедалі частіше порівнюють із Суецькою кризою 1956 року. Тоді невдала спроба Британії та Франції силою повернути контроль над каналом ознаменувала кінець їхнього статусу наддержав. Сьогодні аналітики ставлять питання: чи не став конфлікт в Ірані таким самим переломним моментом для США, що демонструє вичерпаність американської могутності та довіри до неї у світі? Про це пише «Главком» із посиланням на The New York Times.
Одним із головних стовпів американського домінування десятиліттями була здатність гарантувати безпеку світової торгівлі, зокрема тримати відкритими стратегічні морські шляхи. Війна в Ірані наочно продемонструвала неспроможність Вашингтона виконати цю роль: Ормузька протока була закрита, а іранські військові продовжують її контролювати, попри військову присутність США. Як зазначають експерти, віра у всемогутню Америку, здатну вирішити будь-яку кризу, стрімко зникає, а стратегічне обґрунтування присутності військ США в регіоні зазнало нищівного удару.
Міжнародні альянси ґрунтуються на взаємності та передбачуваності, проте політика адміністрації Трампа виявилася протилежною. Війна з Іраном розпочалася без консультацій із партнерами по НАТО, а економічні наслідки у вигляді дефіциту енергії лягли саме на плечі союзників у Європі та Азії. Ряд факторів – від тарифних воєн до погроз анексувати Гренландію – сформував у світі образ США як «сили безладу», яка ставиться до друзів із презирством, а до традиційних суперників (Росії та Китаю) часом прихильніше, ніж до власних партнерів. Френсіс Фукуяма констатує: ще ніколи рівень довіри до Сполучених Штатів не був таким низьким.
У цій ситуації найбільшим вигодонабувачем виглядає Пекін. Поки Вашингтон вдається до погроз «повернути Іран у кам’яний вік», Китай позиціонує себе як агент стабільності та миротворець. Саме КНР, яка критично залежить від нафти з Перської затоки, чинила тиск на Тегеран для досягнення перемир’я. Тепер Китай, імовірно, братиме участь у гарантуванні безпеки проходу суден у протоці, що ще сильніше підриває американську виключність у регіоні.
Європа, яка десятиліттями покладалася на американську «ядерну парасольку», наразі перебуває у стані глибокої тривоги. Хоча віра в саму Америку як інституцію ще зберігається, віра в Трампа як надійного партнера практично знищена. Це неминуче стимулює решту світу шукати альтернативні механізми безпеки та організовуватися в обхід США, щоб уникнути ризиків, пов'язаних із непередбачуваністю Вашингтона.
Кінцевий результат цього «Суецького моменту» залежатиме від того, чи переросте тимчасове затишшя у тривалу угоду з обмеження ядерної програми Ірану. Однак легітимність американської влади як гаранта світового порядку вже зазнала серйозних руйнувань, які можуть пережити нинішню адміністрацію.
Суецька криза 1956 року (також відома як Друга арабо-ізраїльська війна або операція «Мушкетер») – це міжнародний військовий конфлікт, що виник через намагання Великої Британії, Франції та Ізраїлю відновити контроль над Суецьким каналом і усунути від влади президента Єгипту Гамаля Абдель Насера.
Як відомо, попри те, що Дональд Трамп назвав двотижневе припинення вогню між США та Іраном «абсолютною перемогою», аналіз умов перемир'я свідчить про значний стратегічний успіх Тегерана.
Ключовим інструментом тиску став контроль над Ормузькою протокою – найважливішою нафтовою артерією світу. Погодження Ірану відновити рух суден фактично є визнанням його здатності впливати на глобальну економіку без залучення значних військових потужностей.
Нагадаємо, Тегеран заявив про намір встановити довготривалий нагляд за судноплавством у стратегічно важливій Ормузькій протоці.
Заступник міністра закордонних справ Ірану Казем Гарібабаді повідомив, що спільно з Оманом розробляється спеціальний протокол для контролю транзиту. Попри запевнення іранської сторони, що такі заходи спрямовані лише на безпеку та покращення обслуговування суден без запровадження обмежень, США та міжнародна спільнота ставлять під сумнів законність подібних претензій.
