Лауреат Нобелівської премії з економіки Пол Круґман проводить паралель між публічною вульгарністю сучасної трампівської еліти та крахом соціальних норм, які за часів американської позолоченої доби – попри весь цинізм і нерівність тієї епохи – усе ж стримували найгірші прояви необмеженого багатства й влади. Він протиставляє вдавану респектабельність і публічну стриманість тогочасних мільярдерів, зокрема родини Рокфеллерів, відкритому презирству нинішньої трампівської еліти до будь-яких норм пристойності. На думку Круґмана, сама вульгарність – лише симптом значно серйознішої проблеми: занепаду цінностей, які колись стримували зловживання владою. Відтак, за історичною аналогією з останніми десятиліттями Римської республіки, де крайня нерівність зрештою поховала республіканське правління, цей процес може поставити під загрозу сам американський демократичний експеримент.
У неділю Дональд Трамп відсвяткував своє 80-річчя боєм у клітці на галявинці перед Білим домом. Цей бій і події навколо нього – зокрема показана вище пресконференція з бійцями UFC на сходах Меморіалу Лінкольна – стали оскверненням американської столиці, чиї пам'ятники й будівлі завжди мали втілювати республіканські чесноти (у значенні форми державного устрою, а не партії). Усе це дійство було зневагою до цінностей, на яких заснована ця держава, і водночас невимовно вульгарним.
Остання претензія може здатися декому з читачів елітарною і дрібною. Та вульгарність, що стала візитівкою Трампа й кола олігархів довкола нього, – симптом чогось геть не дрібного: краху суспільних норм. Як я вже зазначав, ці норми історично відігравали ключову роль у стримуванні зловживань владою та привілеями за часів позолоченої доби – останнього періоду, коли Америка страждала від такої гострої нерівності в доходах і багатстві (хоча тодішня нерівність не була аж такою гострою, як сьогоднішня).
Норми мають значення. У своїй класичній книжці "Теорія дозвільного класу", опублікованій 1899 року, на піку позолоченої доби, Торстейн Веблен переконливо доводив, що значна частина поведінки тогочасної еліти диктувалася не бажанням насолоджуватися життям, а прагненням справити враження на інших. Частково вони досягали цього завдяки демонстративному споживанню. Тож зводили розкішні особняки, де працювали цілі легіони слуг.
Втім представники еліти позолоченої доби не обмежувалися виставлянням багатства напоказ. Вони також намагалися мати поважний вигляд. Безперечно, було чимало приватних інтрижок і зрад, про які ми ніколи не дізнаємося. Але головне в тому, що надбагаті люди тієї епохи поставали перед американською публікою як відповідальні члени суспільства.
Джон Д. Рокфеллер із родиною
Контраст із публічною поведінкою Трампової ватаги надбагатіїв приголомшує.
Окрім того, що вони мали бути взірцем гідної поведінки, від надзвичайно багатих людей позолоченої доби також очікували, що вони матимуть (чи бодай вдаватимуть, що мають) певні чесноти аристократичного ідеалу – зокрема почуття noblesse oblige (зобов'язання, яке накладає високе становище), що виявлялося в добрих справах. Веблен ставився до філантропії досить цинічно, проте навіть він не відкидав її цілком, зауважуючи:
"Сам факт, що визнання чи добра слава здобуваються саме таким шляхом [тобто через заснування університету, публічної бібліотеки чи музею], свідчить про поширене відчуття легітимності та про гадану дієву наявність несуперницького, незаздрісного інтересу як стійкого чинника у звичних способах мислення сучасних спільнот".
(Своїм тривалим інтелектуальним впливом Веблен завдячує точно не блискучому стилю прози.)
Сучасні ж олігархи, навпаки, здебільшого відмовилися від старих норм соціальної та особистої відповідальності. Вони дають дуже мало грошей на добрі справи, а їхній вульгарний смак відбиває зухвале і презирливе ставлення до публіки. У нашій нинішній гіперпозолоченій добі надмірна вульгарність і занепад філантропії – це, по суті, різні прояви одного й того самого явища: піднесення еліти, настільки відірваної від звичайних американців, що вона не відчуває потреби навіть удавати порядність.
Тож у певному сенсі ми живемо не в другій американській позолоченій добі, а всередині повторення занепаду й падіння Римської республіки. Ні, я не з тих чоловіків, які тільки й думають про античний Рим. Але певні паралелі тут очевидні.
Хоча причини занепаду республіканського устрою та остаточного переходу Риму до одноосібного правління, безперечно, були складними, серед істориків існує широкий консенсус, що ключовим чинником стало виникнення крайньої нерівності. Кілька чоловіків неймовірно збагатилися на здобичі від східних завоювань Риму, і їхнє багатство та влада з часом стали надто великими, щоб правила конституційного, республіканського правління могли їх утримати. Чи не звучить це до болю знайомо?
Агонія республіки тривала довгі роки. Політики оголошували своїх суперників ворогами держави, використовували озброєні банди, щоб підривати правопорядок, запроваджували тимчасові диктатури – і це ще не все. Проголошення Августа імператором 27 року до н. е. стало лише останнім актом цієї драми.
І протягом цих довгих сутінків конституційного правління одним зі способів, за допомогою яких надзвичайно багаті й могутні люди намагалися водночас продемонструвати своє багатство і завоювати прихильність юрби, було фінансування гладіаторських ігор.
Вульгарність трампівської еліти сама по собі не така вже важлива. Але це симптом краху цінностей і норм, який, якщо йому не чинити опору й не повернути назад, може стати передвісником кінця американського експерименту. Варто прислухатися до слів стоїчного філософа Сенеки про піднесення й падіння Римської республіки: "Зростання повільне, а шлях до руйнації – швидкий".
Джерело
