Ірини Юрченко працювала на евакуаційних рейсах у той час, коли її син обороняв Маріуполь, а згодом потрапив у полон.
У День матері в Укрзалізниці розповіли історію провідниці поїзда Київ — Хелм Ірини Юрченко. Вона працювала на евакуаційних рейсах у той час, коли її син обороняв Маріуполь, а згодом потрапив у полон.
«Незважаючи на постійні переживання за долю сина, без сну та належного відпочинку, Ірина продовжувала рятувати інших людей. Переконані, у цій історії — віддзеркалення материнських почуттів кожної української жінки, кожної мами», — зазначають в Укрзалізниці.
Ці спогади пресслужба транспортної компанії подала прямою мовою мами. «Вечірній Київ» їх передруковує, бо деякі речі мають бути незмінні.
Історія перша. 25 лютого [2022] була моя зміна. Я відразу зрозуміла, що маю в будь-який спосіб потрапити на роботу. У мене ж син-азовець у Маріуполі. Як я можу залишатися ховатися вдома?
Подають потяг на посадку. Натовп. Крики, зойки, плач, сирена, паніка… Психологічно тяжко навіть дивитись.
Історія друга. До вагона в першу чергу я підхоплюю та витягую дітей. Не пам’ятаю, як закрили двері. Їдемо. Стоїмо…
Шостий день війни, а в Києві на вокзалі знову натовп. Люди брудні, зовсім без речей. Величезні очі, сповнені жаху та надії. З холодних підвалів Гостомеля. Кадирівці повиганяли з квартир. Люди переховувались та тікали, хто в чому був. Знову хаос. Посадка штурмом. Усі тікають.
Їдемо. А в мене син досі в Маріуполі. «Азов» бере на себе головні удари. Я кричу. Але мовчки. Сховаюсь, подихаю глибоко, заспокоюсь сама, усмішку вдягну та знову до вагона — людей заспокоювати.
Історія третя.
— Дитина помирає, благаю, щось зробіть, допоможіть! — кричить зовсім молоденька дівчинка. Дивимось — дитина, два рочки. Вся горить. Температура 40. Вже й ліки не приймає.
— Доця, — кажу, — ніхто не помре. Не панікуй, я все зроблю. Телефоную подрузі-провідниці сусіднього вагона:
— Іро, негайно треба ампулу анальгіну в рот. У мене є тільки одна. Маєте акуратно передати людським ланцюжком аж через тамбур у сусідній вагон, — кричить Галя людям у своєму вагоні.
І люди передають з рук у руки зі словами: «Обережно, це ампула життя».
— Зараз, доцю, — кажу молодій, уже майже непритомній мамі, все буде добре. Тримайся!
А сама молюся. Роблю вигляд, що це не вперше. Відкрила, у рот дитині залила. Тримаю маму. Тиша. Хвилин через 20 дитина відкриває очі. Врятували. Я не мала права розгубитись. Не мала права схибити. Сховалась. Видихнула, щоб ніхто не бачив.
А навколо — новини про «Азовсталь», а там мій син. Отримала СМС: «Мамо, нас оточили. Я на «Азовсталі». Я кричу мовчки. Я навчилась кричати мовчки. Дихаю.
Вдягнула усмішку та пішла до людей. Я весь час із людьми. Мені було легше, що я чимось допомагаю. Я роблю внесок у Перемогу.
У Львові люди не хочуть залишати поїзд. Кажу: «Це наша країна, вас не кинуть. Тут скрізь наші волонтери. Відразу є допомога, ніхто не губиться, нікого не кидають».
А мій Дмитрик на «Азовсталі». Я кричу мовчки. А на обличчі — усмішка. Люди мають бути спокійні. Має бути порядок.
Історія четверта. Останній, 10-й рейс цієї епопеї. Вперше сходжу з поїзда. Комендантську ніч маю перебути на вокзалі. Зал очікування перебудований на зал матері та дитини. Навіть якійсь дитячий майданчик є. Всюди ковдрочки, матрацики…
Мама якась із немовлям втомилася — відразу студентка-волонтер підбігає:
— Давайте, я поколихаю, а ви поспіть.
— І ви поспіть, — кажуть мені. — Ось, матрац.
⠀А я дивлюсь дівчині в очі та розумію: така нація непереможна. Ця думка надає мені сил. Це тримає мене.
І весь час всюди новини про «Азовсталь». Усі вже знають про «Азовсталь». А там — мій Діма, якого зараз знає весь світ. Дмитро Козацький, який перед полоном виклав в інтернет фотографії нескореного «Азова».
⠀Мені тяжко, але ми переможемо. Я впевнена, бо бачила наше єднання, бачила нашу націю своїми очима.[…].
21 вересня 2022 року сина провідниці Ірини, азовця з позивним Орест, звільнили з полону під час обміну 215 українських захисників.
Згодом одне із фото Дмитра «Ореста» увійшло до у рейтингу найкращих фото за версією The Guardian.
