П’ять мільйонів років тому відбулася одна з найвражаючих подій в історії Землі — масивний потоп знову наповнив Середземне море. Це був не звичайний потоп, а колосальний потік води, який перетворив безкраї соляні пустелі на блакитні води, що ми знаємо сьогодні. Занклейський мегапотоп, величезний приплив води, завершив Мессінську кризу солоності — період, коли Середземне море майже повністю висохло, залишивши за собою обширні соляні рівнини. Цей трансформаційний потоп, що відбувся між 5,97 і 5,33 мільйона років тому, наповнив басейн драматично і швидко, кидаючи виклик давнім науковим теоріям.
Міжнародна команда дослідників, включно з ученими з Саутгемптонського університету, ідентифікувала серію геологічних утворень на південному сході Сицилії, які свідчать про реальність цього мегапотопу. Знахідки надають найбільш детальні й переконливі докази однієї з найбільших повеней в історії Землі.
Кінець Мессінської кризи солоності
До Занклейського мегапотопу Середземне море було невпізнанним. У період Мессінської кризи солоності воно було ізольоване від Атлантичного океану. Без постійного надходження води море почало випаровуватися під інтенсивним сонцем, залишаючи за собою товсті соляні відкладення та перетворюючи регіон на посушливу пустелю. Втрата води кардинально змінила ландшафт, створивши обширні соляні рівнини та глибокі каньйони. Протягом багатьох років учені вважали, що Середземне море поступово наповнювалося протягом приблизно 10 000 років. Вважалося, що невеликі прориви природних бар’єрів дозволяли воді повільно повертатися в басейн.
Однак у 2009 році дослідники виявили ерозійний канал, що тягнувся від Кадіської затоки до Альборанського моря. Це відкриття свідчило про те, що наповнення було не поступовим процесом, а єдиним масивним потопом, що тривав від двох до шістнадцяти років. Останні дослідження, опубліковані в журналі Communications Earth & Environment, ще раз підтвердили, що наповнення Середземного моря було не поступовим, а катастрофічним явищем, яке змінило ландшафт за лічені роки.
Масштабний потоп у Середземному морі
«Занклейський мегапотоп був вражаючим природним феноменом зі швидкістю потоку та обсягом води, що перевищували будь-які інші відомі повені в історії Землі. Наші дослідження надають найбільш переконливі докази цього надзвичайного явища», — зазначив доктор Аарон Мікалеф, провідний автор дослідження та дослідник з Інституту дослідження акваріуму Монтерей-Бей.
Дослідники оцінюють швидкість потоку потопу від 68 до 100 свердрупів (Sv), де 1 Sv дорівнює одному мільйону кубометрів води за секунду. Для порівняння, сумарний потік усіх сучасних річок Землі становить приблизно один свердруп. Це означає, що Занклейський мегапотоп включав обсяг води, який значно перевищував усе, що ми бачили в історії. Сила цього потоку була достатньою, щоб вирізати глибокі канали, розмивати тверді скельні утворення та переносити величезну кількість осаду по всьому регіону. Науковці тепер вважають, що цей потоп кардинально змінив географію Середземного моря, залишивши геологічні сліди, які збереглися до сьогодні.
Сліди потопу під Середземним морем
Щоб дослідити повний вплив Занклейського мегапотопу, вчені вивчили понад 300 обтічних гребенів у Сицилійському порозі — зануреному наземному мосту, який колись розділяв західний та східний басейни Середземного моря. Ці гребені надають чіткі докази великомасштабного турбулентного потоку води.
«Морфологія цих гребенів відповідає ерозії, викликаній масштабним, турбулентним потоком води, що переважно рухалася в північно-східному напрямку. Вони демонструють величезну силу Занклейського мегапотопу та те, як він змінив ландшафт, залишивши тривалі відбитки в геологічному записі», — пояснив співавтор дослідження професор Пол Карлінг із Саутгемптонського університету.
Досліджуючи ці гребені, вчені виявили, що вони покриті шаром кам’яного уламкового матеріалу. Цей осад складався з матеріалів, еродованих зі схилів гребенів і навколишніх регіонів, що свідчить про його раптове й потужне відкладення. Важливо, що цей шар осаду збігається з переходом від Мессінського до Занклейського періоду, надаючи додаткові підтвердження того, що потоп відбувся саме в цей критичний момент.
Роль W-подібного каналу
Ключовий доказ був отриманий за допомогою даних сейсмічного відбиття — техніки, яка використовує звукові хвилі для створення зображень підповерхневих геологічних формацій. Цей метод виявив раніше невідомий «W-подібний канал» на континентальному шельфі на схід від Сицилійського порогу. Цей канал, вирізаний глибоко в морському дні, здається, відігравав вирішальну роль у напрямку потоку води до каньйону Ното — глибокої підводної долини в східному Середземному морі.
Форма і розташування каналу свідчать, що він діяв як гігантська лійка, допомагаючи транспортувати величезний обсяг води до глибших частин моря. Комп’ютерні моделі, розроблені дослідницькою групою, симулювали ймовірну поведінку потопу. Результати показали, що в міру прогресу потопу швидкість потоку води посилювалася, досягаючи 32 метрів на секунду (72 милі на годину). Цей потужний потік поглиблював канали, розмивав скельні утворення й транспортував осад на величезні відстані.
Тривалий вплив мегапотопу
Доктор Мікалеф підкреслює важливість цих знахідок не лише для розуміння минулого Середземного моря, але й для вивчення великих повеней на Землі та інших планетах.
«Ці результати не лише проливають світло на критичний момент у геологічній історії Землі, але й демонструють збереження ландшафтів протягом п’яти мільйонів років. Це відкриває можливість для подальших досліджень уздовж середземноморських меж», — зазначив він.
Дослідження підкреслює довгостроковий вплив Занклейського мегапотопу. Навіть через мільйони років його наслідки залишаються видимими в підводній топографії Середземного моря. Розуміння того, як такі катастрофічні повені формують ландшафт, може дати цінну інформацію про подібні події, які могли статися на Марсі чи інших планетарних тілах.
Нова глава в історії Землі
Мегаповінь у Занкліні тепер визнана однією з найзначніших повеней в історії Землі. Це дослідження, підтримане Національним географічним товариством, Deutsche Forschungsgemeinschaft і Фондом Девіда і Люсіль Паккард, переосмислює те, як вчені розуміють трансформацію Середземномор’я. Поєднавши геологічні дослідження, числове моделювання та сейсмічні зображення, дослідники реконструювали детальну картину цієї катастрофічної події. Отримані дані кидають виклик попереднім припущенням і відкривають нові шляхи для вивчення минулих мегаповеней та їхньої ролі у формуванні планети. Дослідження опубліковано в Communications Earth & Environment
