Артур Дронь: «Мусимо винаходити нову мову, щоб говорити про війну росії проти України».
Український письменник і військовослужбовець Артур Дронь переконаний, що досвід повномасштабної війни неможливо повністю пояснити через звичні літературні образи та уявлення про минулі війни. У своїй дебютній прозовій книзі «Гемінґвей нічого не знає» він розповідає про фронтову реальність, відповідальність російського суспільства, віру та пошук нових слів для осмислення того, що відбувається в Україні. Під час презентації литовського видання у Вільнюсі письменник пояснив, чому не варто зводити війну до рішень одного диктатора, як культура допомагає українцям боротися за свободу та чому діалог із європейською аудиторією залишається важливим навіть тоді, коли повного взаєморозуміння досягти неможливо.
Чому Гемінґвей нічого не знає про сучасну війну
Артур Дронь — український поет і письменник, автор книжок «Гуртожиток № 6», «Тут були ми» та «Гемінґвей нічого не знає». Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення росії він добровільно долучився до 125-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Служив на Харківському напрямку, а згодом — на Запорізькому фронті.
Дебютну прозову книгу письменник створив під час відновлення після важкого поранення. У ній він осмислює досвід війни, який не вкладається в усталені уявлення про літературу та військові конфлікти.
— У книзі ви пишете, що Гемінґвей був вашим незмінним прикладом, але після того, як ви отримали власну війну, назавжди втратили Ернеста Гемінґвея. Чи можуть люди, які живуть далеко від війни, повністю зрозуміти те, що відбувається в Україні, прочитавши вашу книгу?
— Я не хочу зводити все до моєї книжки. Думаю, що, читаючи її, а також інші книжки, які зараз пишуть в Україні, спілкуючись з українцями, які про це говорять, і з письменниками, які бувають в Україні та пишуть про неї, можна принаймні переломити якесь усталене розуміння війни.
Тому що немає одного розуміння війни, яке буде актуальним для всіх війн.
У цьому й одна з тем моєї книги. Проблема не в Гемінґвеї чи інших письменниках минулого, які писали про свій час і свої війни. Вони залишили такий міцний відбиток у культурній свідомості Європи, що цими самими словами продовжують говорити про всі наступні війни.
А війна росії проти України, яка зараз відбувається на українській території, має зовсім іншу природу.
Не йдеться про те, щоб критикувати Гемінґвея чи когось іншого. Йдеться про необхідність переломити усталене уявлення та зрозуміти, що нам потрібно самим винаходити нову мову, нові слова, щоб говорити про те, що зараз відбувається в Україні.
— Чи можливо взагалі повністю зрозуміти людей, які живуть у війні, якщо сам не переживаєш такого досвіду?
— Повністю, звичайно, ні. Але, можливо, це й добре, адже ми нікому не бажаємо такого досвіду.
Бажаємо, щоб люди були відкриті до діалогу, хотіли говорити про це та намагалися зрозуміти хоча б щось.
Наприклад, Гемінґвей не знає, як це — мати ворога в сусідній країні, як маєте ви. Розуміти, що він безпосередньо вам загрожує, і водночас бути частиною Європи, де не всі усвідомлюють цю небезпеку.
Тому, напевно, суть не в тому, щоб на сто відсотків зрозуміти одне одного. Можливо, це неможливо. Суть у тому, щоб вести діалог, говорити, намацувати спільний словник.
Як мінімум, це могло б допомогти нам усім залишатися живими перед такою небезпекою, яку росіяни становлять для всіх.
Чому небезпечно зводити війну до одного диктатора
Під час зустрічі у Вільнюсі Артур Дронь розповів про спілкування з європейськими журналістами та інтелектуалами, які не завжди розуміють природу російської війни проти України.
На його думку, одне з найнебезпечніших викривлень полягає в тому, що відповідальність за війну покладають виключно на російського президента та його оточення.
— Чи доводилося вам стикатися з критичними відгуками або людьми, які не бачать війну так, як бачите її ви?
— Мій досвід не буде об’єктивним, тому що він пов’язаний зі спілкуванням у різних країнах на таких зустрічах, як сьогоднішня. Сюди приходять люди, які вже залучені в український контекст і плюс-мінус мають спільне розуміння того, що відбувається.
Тому я не можу об’єктивно сказати, як більшість людей у тій чи іншій країні ставляться до війни в Україні.
Але іноді я спілкувався з журналістами з різних європейських країн і помічав у них дуже викривлене бачення того, що відбувається, нерозуміння природи цієї війни.
Напевно, найпоширеніше викривлення полягає в тому, що багато інтелектуалів у різних країнах Європи надто зводять усе до Путіна та його режиму. До думки, що це провина однієї людини — їхнього президента — і певного оточення навколо нього.
Їм надто складно, а що найважливіше — надто страшно зрозуміти, що відбувається насправді. Що це війна російського народу.
Це звичайні росіяни, які приходять вбивати, красти, ґвалтувати. І це значно страшніше, ніж якби проблема полягала лише в одному диктаторі, режимі та його оточенні.
Напевно, у цьому напрямку найважливіше й водночас найскладніше працювати. Я певен, що всі ніколи не зрозуміють цього до кінця. Але це точно не причина мовчати.
Якщо ми бачимо й розуміємо правду, то мусимо принаймні називати речі своїми іменами.
Чому українцям доводиться пояснювати небезпеку Європі
Письменник також навів приклад розмови литовського журналіста з німецьким інтелектуалом після Франкфуртського книжкового ярмарку.
За його словами, литовець намагався пояснити співрозмовникові, наскільки великою є загроза з боку росії, однак у відповідь почув, що ця небезпека далека від Німеччини та що країна має інші проблеми.
— Чи є щось, що європейці досі не розуміють про російську війну проти України?
— Я спілкувався з литовським журналістом, який розповів, що повернувся з Франкфуртського книжкового ярмарку й говорив там із німецьким інтелектуалом.
Він намагався пояснити, яка величезна загроза — росіяни, які зараз в Україні, і хто знає, де вони будуть через місяць. Але його переконували, що це далеко від Німеччини, що там є важливіші проблеми й що росії потрібні зовсім інші речі.
Водночас у Вільнюсі люди розуміють спільну загрозу. А в Берліні чи інших європейських містах дехто може розуміти її значно менше. Інші розуміють, але намагаються пояснити це своїм друзям.
Так само українці за кордоном намагаються пояснювати різні речі людям, які живуть далі від безпосередньої небезпеки.
Тому, напевно, важливо не вимагати стовідсоткового розуміння, а підтримувати діалог. Говорити про те, що відбувається, і шукати спільну мову.
Як українська культура допомагає боротися за свободу
Окрему частину книги «Гемінґвей нічого не знає» становлять роздуми про українську літературу та її роль під час війни.
Під час зустрічі у Вільнюсі Артур Дронь прочитав уривок із тексту «Культура в рюкзаку». У ньому письменник пояснює, як українські класики повертаються до сучасного життя, коли суспільство опиняється перед загрозою.
За словами автора, у мирний час люди можуть сприймати національну літературу як частину шкільної програми. Але під час випробувань вона набуває нового значення.
— Чому культура стає особливо важливою під час війни?
— Кожен народ має свою культуру, своїх національних поетів і письменників. Коли нам спокійно й добре живеться, ми можемо дозволити собі задоволення мати їх як засмальцьовані портрети в шкільних підручниках.
Але коли стається щось важливе, настає складний час і питання виживання, вони звертаються до нас, стають актуальними та нагадують, чому вони, власне, наші класики.
Кожен із нас належить до культури свого народу й водночас носить її в рюкзаку.
У своєму тексті письменник згадує Євгена Плужника, Василя Стуса, Івана Франка, Миколу Хвильового, Володимира Сосюру, Олену Телігу, Лесю Українку, Григорія Сковороду та інших українських авторів.
Він пояснює, як література супроводжує людей у різних обставинах війни — у скорботі за загиблими, в окопах, у полоні та в укриттях під час повітряних тривог.
Один із прикладів у тексті — звільнення Балаклії у вересні 2022 року. Після деокупації українці побачили відео, на якому військові зняли російський пропагандистський плакат і відкрили розміщене під ним зображення Тараса Шевченка.
«Руські заклеїли Шевченка агіткою. Знову спробували змусити його замовчати, і їм знову не вийшло. Поет вкотре сказав: “Борітеся — поборете”», — пише Артур Дронь у книзі.
Для автора це приклад того, як українська культура залишається частиною боротьби за свободу.
В іншому епізоді він розповідає про побратимів, які після звільнення Торського на Донеччині знайшли в будинку єдину україномовну книжку — «Зачаровану Десну» Олександра Довженка.
Військові читали її вголос при свічці, поки за вікном лунали вибухи. Ця історія показує, як література може бути джерелом підтримки навіть у найскладніших обставинах.
Чому в литовському виданні з’явилися фотографії загиблих військових
Під час презентації книги у Вільнюсі перекладачка Доната Рінкевичене розповіла, що литовське видання містить фотографії загиблих побратимів письменника. В українській версії цих фотографій немає.
Щоб опублікувати зображення, довелося кілька місяців чекати на письмові дозволи родин загиблих. Артур Дронь подякував литовським видавцям за те, що вони підтримали цю ідею.
— Чому було важливо додати фотографії загиблих захисників?
— Це нагадує, що йдеться не просто про літературу в класичному значенні. Це не якісь історії звідкись. Це реальні люди з реальними іменами та сім’ями, які опинилися в ситуації, у якій може опинитися кожен із нас.
Я дійсно вдячний, що ця книга і в Литві нагадуватиме про це.
Для мене також дуже цінно, що литовські видавці зробили благодійними проєктами обидві мої перекладені книжки та передають кошти від їхнього продажу на підтримку української армії.
Це також багато про що говорить.
Чому важливо не романтизувати війну
Артур Дронь пояснює, що під час написання «Гемінґвей нічого не знає» не намагався створити літературний образ війни, який відповідав би очікуванням читачів.
Спочатку він писав для себе, щоб переосмислити пережите. Лише під час редагування почав думати про те, як книга сприйматиметься аудиторією.
— Чи змінилося ваше ставлення до літератури після фронту?
— Коли я активно служив, був на фронті, то проговорював важливі для мене речі віршами. Це жанр, який найбільше підходить солдатові, у якого немає часу й особливих умов для роботи.
Після поранення я почав писати в довшій формі, бо мав таку можливість. Але бажання залишилося тим самим — писати про найважливіші для мене речі.
Я не ставив собі питання, як писати. Просто писав те, що вважав важливим.
— Ви нещодавно завершили нову книгу. Чи означає це, що більше не писатимете про війну?
— Я завершив нову книжку, яка поєднує поезію та прозу. У моєму уявленні це остання книжка, де війна описана настільки безпосередньо.
Але коли я кажу, що перегорнув цю сторінку, то маю на увазі письмо, яке безпосередньо розповідає про мій досвід солдата.
Загалом життя під час війни та її досвід назавжди залишаться всередині. Вони впливатимуть на все, що ти пишеш.
Напевно, всі люди, які жили в цей час, носитимуть частинку війни із собою завжди. І це впливатиме на все, що вони роблять, зокрема на те, що пишуть.
Литва як простір солідарності з Україною
Під час зустрічі у Вільнюсі Артур Дронь також подякував литовським перекладачам і видавцям. За його словами, Литва посідає особливе місце в його творчій історії, адже саме литовською мовою він уперше побачив переклад свого тексту.
— Що для вас означає презентація книги в Литві?
— Я підозрюю, що не всі письменники, які приїжджають в іншу країну, кажуть, що це найособливіша країна й найособливіша мова. Тому можете сприймати це як красиві слова.
Але для мене це справді дуже особлива зустріч, особлива мова й особлива країна.
Маріус Бурокас — автор найпершого перекладу мого тексту. Завдяки йому я вперше побачив, як мій текст трансформується в іншу мову.
Тому для мене це особливий зв’язок.
Я також вдячний литовським видавцям за підтримку української армії. Те, що вони передають кошти від продажу перекладених книжок на її підтримку, дуже цінно.
Під час зустрічі письменник наголосив, що не очікує від читачів повного розуміння досвіду війни. Натомість для нього важливо, щоб люди були готові слухати, читати, ставити запитання та говорити про те, що відбувається в Україні.
Книга «Гемінґвей нічого не знає» стала для Артура Дроня способом переосмислити пережите й нагадати про людей, чиї історії залишаються за межами статистики. Водночас вона порушує питання відповідальності, історичної пам’яті та здатності суспільства побачити справжню природу війни. На думку письменника, навіть якщо повного взаєморозуміння досягти неможливо, це не звільняє від необхідності говорити правду та називати речі своїми іменами.
Ще не підписані на наш Telegram-канал "Головні новини Києва – 44.ua"? Тоді долучайтесь, щоб бути в курсі усіх актуальних, важливих та перевірених новин Києва, Київської області та України.
Джерело: 44.ua
