«Київ не готовий до повернення ветеранів»: Євген Скляренко про бюрократію, безбар'єрність і проблеми адаптації після війни.
Після повернення з фронту ветерани нерідко змушені починати нову боротьбу — вже за можливість отримати медичну допомогу, знайти роботу, пересуватися містом і повернутися до звичайного життя. Попри відкриття реабілітаційних центрів та запуск програм підтримки, система залишається розрізненою, а люди часто самостійно шукають необхідні послуги.
Чому Київ досі не готовий до повернення військових, із якими проблемами вони стикаються у столичних установах, чому роботодавці бояться наймати ветеранів та як змінилося ставлення суспільства до захисників — про це ми поговорили з Євгеном Скляренком, ветераном, співзасновником і головою ГО «Повернись до мирного життя».
«Київ не готовий»: чого бракує системі підтримки ветеранів
— Як би ви оцінили готовність Києва до повернення ветеранів?
Київ, у принципі, не готовий. Скажіть, якщо хлопців без ніг ми заносимо на руках на консультації до кабінету, то місто готове чи ні? Звичайно, що ні. Чи готовий Київ надати роботу людині, у якої немає руки або очей? Певно, що теж ні.
Є великі компанії, які працевлаштовують ветеранів, але, на мою думку, для частини з них це більше репутаційна історія. Водночас є бізнес, який справді переживає за військових і допомагає їм адаптуватися.
Проблема в тому, що людина повертається з війни в абсолютно інший світ. Вона могла роками жити іншими цінностями, бути зосередженою на побратимах, посестрах і бойових завданнях. А потім повертається до Києва й бачить, що на місці для людей з інвалідністю стоїть дорогий автомобіль.
Я також ветеран. І в мене була ілюзія, що суспільство підлаштується під військових, які повернуться. Але цього не сталося.
— Що потрібно змінити, щоб підтримка ветеранів була системною, а не складалася з окремих ініціатив?
Потрібна чітка ветеранська політика, яка об'єднає бізнес, громадські організації, медичну сферу та міську владу. Сьогодні відкриваються центри ментального здоров'я, з'являються реабілітаційні заклади. Це хороші ініціативи, але є проблема: частина установ не працює зі складними поєднаннями розладів. Наприклад, коли людина має одночасно ПТСР і залежність.
Ветеран не може вчора перебувати на лінії бойового зіткнення, а сьогодні одразу вийти на роботу й ефективно виконувати свої обов'язки. Потрібен перехідний період:
- декомпресія та зниження бойового стресу;
- психологічна й психіатрична допомога;
- комплексна реабілітація;
- поступове повернення до професійної діяльності;
- підтримка родини.
Без цього людина залишається сам на сам із пережитим досвідом.
Працевлаштування та бюрократія: чому ветерани змушені самостійно шукати допомогу
— Чому навіть отримання базових послуг часто перетворюється на бюрократичний квест?
Тому що немає системності. Потрібно розробляти постійні маршрути пацієнтів, налагоджувати взаємодію між установами та визначати відповідальних.
Є фахівці із супроводу ветеранів — це прекрасна ідея. Але не всі ветерани знають про них, а не всі фахівці розуміють, куди направляти людину, наприклад, із залежністю або проблемами з працевлаштуванням.
Я сам стикався з такими ситуаціями. Повернувся, прийшов до своєї лікарні підписати декларацію із сімейним лікарем, а мені відповіли, що нових пацієнтів не набирають.
Ще один випадок стався, коли ми з двома побратимами звернулися до департаменту щодо облаштування пандуса. Один із хлопців не має ока, інший — ноги. Нам дали телефон, а потім п'ять разів переадресовували на інші номери.
Кожного разу чули:
«Це не наша відповідальність».
Уявіть цю ситуацію. Стоять ветерани, один на протезі, інший без ока, а їх просто перекидають від одного кабінету до іншого. Питання в тому, що немає системності і немає спільної мети. Якби вона була, всі намагалися б зробити так, щоб ветеран міг отримати якісні послуги.
Безбар'єрність по-київськи: зупинки, пандуси та недоступні установи
— Що, на вашу думку, Київ має враховувати насамперед, коли говорить про безбар'єрність?
Це не тільки пандуси. Людина повинна мати можливість:
- безперешкодно дістатися до зупинки громадського транспорту;
- зайти до лікарні, установи чи реабілітаційного центру;
- отримати послугу без необхідності долати фізичні перешкоди;
- користуватися міським простором незалежно від наявності протезів чи крісла колісного.
Місто не може стати повністю інклюзивним за один день. Але такі проблеми потрібно вирішувати, а не просто говорити про безбар'єрність.
ПТСР, залежності та психологічна допомога: із чим звертаються ветерани
— Які проблеми найчастіше приводять ветеранів та їхні родини до вашої організації “Повернись до мирного життя”?
Запитів дуже багато. Є люди з важкими пораненнями, порушеннями зору, психологічними та психіатричними проблемами. Окремий напрям — залежності. Був випадок, коли хлопець після чотирьох років служби повернувся додому, почав уживати наркотики, його поведінка стала небезпечною для близьких. Мама викликала поліцію та швидку, але, за її словами, отримати необхідну допомогу було дуже складно. Без законних підстав і згоди людини медики не могли її госпіталізувати.
Це показує, наскільки важливо мати систему допомоги для людей зі складними станами.
Також звертаються дружини військових, батьки, діти. Є сім'ї, які потребують системної терапії, оскільки тривале очікування та стрес руйнують стосунки.
Серед основних напрямів роботи нашої організації:
- групи підтримки для ветеранів за принципом «рівний — рівному»;
- допомога родинам загиблих і людям, які переживають невизначену втрату;
- супровід людей із залежностями;
- соціальна та гуманітарна підтримка.
Ми також організовуємо спільне дозвілля. Наприклад, возили ветеранів у ботанічний сад, кіно та на вейкбординг. Серед учасниць були дівчата на кріслах колісних, які ніколи раніше не мали можливості спробувати таку активність.
Ви просто мали бачити їхні очі. Розумієте, заради цього варто працювати.
«Зараз є знецінення»: як змінилося ставлення суспільства до ветеранів
— Які стереотипи про ветеранів найбільше заважають їхній інтеграції в суспільство?
Я б сказав, що суспільство пройшло шлях від ідеалізації військових до їхнього знецінення. У 2022 році військових буквально носили на руках. Зараз ситуація зовсім інша. Не завжди навіть комфортно вдягати військову форму в Києві.
Мені як ветерану можуть сказати:
«Що ти там повоював, тобі навіть руки й ноги не відірвало».
Уявіть, наскільки це жорстоко. Є й інші історії. До нашої організації приходять матері з дітьми, які втратили батьків на війні. Діти можуть стикатися з цькуванням у школах через те, що їхній батько загинув, тоді як батько іншої дитини не пішов воювати.
Це питання суспільних цінностей і відповідальності за власні слова.
«Чому я повинен думати, як мені підлаштуватися під це суспільство? Я взяв до рук зброю і пішов захищати його».
Ветерани повертаються додому, але часто почуваються ізольованими. Вони не знають, куди звертатися, де отримати допомогу та як вирішити повсякденні питання. Їм кажуть: документи відновлюйте там, за послугою звертайтеся сюди, а з іншим питанням телефонуйте за іншим номером.
У людини просто голова йде обертом.
— Що потрібно зробити Києву першочергово, аби ветерани могли повноцінно повернутися до життя в місті?
На мою думку, необхідні такі зміни:
- Створити єдину систему супроводу. Ветеран має розуміти, куди звертатися та хто допоможе пройти необхідні етапи отримання послуг.
- Об'єднати медичні, соціальні та громадські структури. Щоб людина не залишалася між установами, які переадресовують її одна одній.
- Розвивати комплексну реабілітацію. Зокрема, допомогу людям із поєднаними психологічними та поведінковими проблемами.
- Зробити працевлаштування доступнішим. Роботодавці мають бути готовими адаптувати робочі місця та підтримувати ветеранів.
- Забезпечити реальну безбар'єрність. Не на словах, а в транспорті, лікарнях, установах і громадських просторах.
- Залучати ветеранів до ухвалення рішень. Вони повинні бути представлені в міських радах, громадських об'єднаннях та структурах, які формують ветеранську політику.
Я вважаю, що ветерани та військові мають входити до різних рад і політичних об'єднань. Потрібно, щоб люди з відповідними цінностями брали участь у процесах, які визначають майбутнє країни. Тільки тоді можна говорити про реальні зміни.
— Що б ви хотіли сказати киянам, які вважають, що після повернення зі служби ветеран має просто адаптуватися та жити далі?
Повернення з війни — це не момент, коли все автоматично стає на свої місця. Людина може повернутися додому, але її досвід, переживання та потреби нікуди не зникають. Я не маю права не працювати для хлопців і дівчат, які нас захищають. Вони повертаються й часто почуваються ізольованими, не знають, куди піти та де отримати допомогу.
Я хочу, щоб вони могли жити повноцінно, створювати сім'ї, працювати, відпочивати й відчувати себе частиною суспільства. І для цього змінюватися мають не лише ветерани. Змінюватися повинні місто та суспільство, яке вони захищали.
Ще не підписані на наш Telegram-канал "Головні новини Києва – 44.ua"? Тоді долучайтесь, щоб бути в курсі усіх актуальних, важливих та перевірених новин Києва, Київської області та України.
Джерело: 44.ua










