Учасники програми отримують житло без ремонтів, але чим загрожує відсутність роботи?
Голова Комітету ВРУ з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування Олена Шуляк у колонці для РБК-Україна пояснює, як працює експериментальний проєкт "Будиночок в селі" та яких змін він потребує.
Пів мільйона гривень, сільський будинок із котлом чи пічкою і три роки безоплатного проживання. Так виглядає формула експериментального проєкту "Будиночок в селі", яким уряд хоче швидко й без бюрократичних заторів закрити частину житлового питання переселенців. Програма працює вже кілька місяців, тож настав час подивитися на неї тверезо: що в цьому механізмі справді спрацювало, а що поки лишається слабким місцем.
Розпочати б хотілося зі швидкості і конкретності, що є головною перевагою програми. Замість чергової стратегії на десять років уряд запропонував простий і вимірюваний механізм: громада купує придатний до життя будинок вартістю до 500 тисяч гривень, передає його переселенцям у безоплатне користування, а родина платить лише за комунальні послуги. На тлі тимчасово забуксованого єВідновлення це, погодьтеся, помітно прагматичніший підхід.
Як це виглядає на практиці? На Сумщині станом на кінець серпня громади відібрали 25 будинків і отримали 17 заяв від переселенців. На Буковині на початок вересня було 10 заяв від родин ВПО і 7 будинків, які громади готові запропонувати. Цифри поки невеликі, але це вже не папірці, а реальні адреси.
Варто похвалити і акуратну фінансову модель, адже межах субвенції на 1,5 мільярда гривень окремо виділено 500 мільйонів саме на сільське житло. Це приблизно тисяча будинків. Формула розподілу (70% за кількістю зареєстрованих ВПО, 30% за наявною базою тимчасового житла) спрямовує гроші туди, де переселенців найбільше.
Восьми прифронтовим областям, серед яких Харківська, Сумська, Чернігівська та Херсонська, держава покриває 100% витрат, решта регіонів додає 10% з місцевого бюджету. І це справедливо, бо саме прифронтові громади приймають найбільше людей і водночас мають найменше ресурсів.
До слова, програма має продовження – у проєкті держбюджету на 2027 рік для громад уже закладено аналогічну субвенцію на 1,5 мільярда гривень. Отже, йдеться не про разову акцію, а про механізм, який уряд планує підтримувати й далі. Для громад і самих переселенців це важливий сигнал: правила гри не зникнуть одразу після завершення пілоту.
Будемо чесні: ця програма вигідна не лише переселенцям, а й для самих громад. Викуплений будинок стає комунальною власністю і залишається на балансі громади навіть після завершення конкретного договору. А нові мешканці – це діти для місцевої школи і руки для місцевого бізнесу та агросектору.
До речі, у деяких невеликих громадах Вінниччини, Хмельниччини та Одещини переселенці вже становлять 25-30% населення. Для села, де школа роками балансує на межі закриття через брак учнів, кілька нових родин з дітьми можуть вирішити, чи буде там наступного вересня перший дзвоник. Тобто маємо реальний інструмент демографічного відновлення сіл, які роками втрачали людей.
До того ж вимога купувати лише житло без потреби капітального ремонту змушує громади нарешті інвентаризувати свій житловий фонд. Будинки, які інакше просто стояли б порожні й руйнувалися, повертаються до життя.
Ну і наостанок ще одна перевага – чіткий соціальний фільтр. Пріоритет отримують багатодітні родини, люди з інвалідністю, літні переселенці й діти-сироти, тобто ті, для кого орендний ринок і так найменш доступний. Водночас програма відсікає тих, хто має інші можливості. Якщо у вас є безпечне житло, ви вже отримали компенсацію чи житловий ваучер, або за останні пів року купили авто, молодше п'яти років – ця програма не для вас. І це правильно: обмежений ресурс має йти тим, кому справді немає куди піти.
Слабкі моменти програми
Перше і найпомітніше, на що хочу звернути увагу, так це на темпи залучення громад. На сьогодні є орієнтовно 50 заявок, тоді як потенційних учасників – сотні. Причини різні: від нестачі роз'яснювальної роботи до складності самої процедури викупу. Для маленької громади з двома-трьома працівниками у відділі це означає оцінку будинку, перевірку документів на землю, реєстрацію права власності, відбір родини – і все це без додаткових людей. Факт лишається фактом: масштаб поки далекий від заявленої тисячі будинків на рік.
Закладена на 2027 рік субвенція дає час це виправити, але й підвищує ставки. Якщо громади не почнуть активніше долучатися, під питанням опиниться вже не сама ідея, а здатність держави реалізувати її в заявлених обсягах.
Варто зараз і задати питання: хто платитиме за дах такого будиночка в селі через три роки? Програма чітко пояснює, як купити будинок, але не відповідає, хто фінансуватиме ремонт даху, заміну котла чи аварійні ситуації через два-три роки. А сільський будинок за пів мільйона гривень це часто будинок, збудований кілька десятиліть тому.
Комунальна власність означає, що ці витрати автоматично лягають на той самий місцевий бюджет, який щойно витратив до півмільйона на покупку. Громада, яка сьогодні купила десять будинків, завтра може отримати десять проблем.
Хочу наголосити і на проблемі з роботою та інфраструктурою. Переселити родину в село, де немає ні роботи, ні школи в пішій доступності, ні лікаря це радше географічне переміщення проблеми, ніж її розв'язання. І тут є парадокс.
Програма вимагає, щоб щонайменше один працездатний член родини мав роботу або іншу економічну активність упродовж усього строку користування житлом. Сама вимога правильна: житло має бути стартом, а не утриманням. Але якщо в радіусі двадцяти кілометрів роботи немає, а автобус до райцентру ходить двічі на день, ця умова перетворюється на пастку.
Родина ризикує втратити будинок через те, чого фізично не могла виконати. При цьому порядок реалізації програми ніяк не пов'язаний з інвестиціями в робочі місця чи інфраструктуру громад, які приймають людей.
І наостанок про прозорість викупу. Громади купують житло на вторинному ринку без єдиного публічного реєстру угод і чіткого механізму перевірки справедливості ціни. Стеля в 500 тисяч гривень обмежує максимальні витрати, але не гарантує, що кожна угода оцінена ринково. Уявіть: у сусідньому селі схожий будинок продають за 300 тисяч, а громада купує за 490. Формально жодне правило не порушене. Але чи ефективно витрачено бюджетні гроші? Без відкритих даних цього ніхто не перевірить.
Замість висновку
"Будиночок в селі" рухається у правильному напрямку і вже отримав підтвердження на наступний бюджетний рік. Але йому потрібне доналаштування. На мою думку, насамперед варто: спростити процедуру і дати громадам супровід (типові договори, чек-листи, консультації, щоб маленька громада не боялася братися за програму).
Окрім цього варто передбачити резерв на утримання викуплених будинків, щоб перший зруйнований дах не став останнім аргументом проти програми, а також поєднати житло з роботою – наприклад, з грантами "Власна справа" чи партнерством з місцевим агробізнесом, щоб переселенці мали шанс виконати умову про зайнятість. Окрім цього варто відкрити і реєстр угод: адреса, площа, стан, ціна кожного будинку в публічному доступі.
І робити все це треба саме зараз, поки програма ще масштабується, а не у 2027-му, коли гроші вже будуть розписані. Сьогодні ці корективи можна внести тихо і без політичних втрат. Завтра доведеться пояснювати, чому не внесли.
