Бахмут: понад 300 років історії. Росія знищує унікальне місто – розповідають бахмутяни

«Для мене це про велику історію моєї родини, велику історію країни, яка просто закарбувалася в кожному будиночку цього маленького, дуже яскравого, дуже теплого, затишного міста», – розповідає українська журналістка, корінна бахмутянка Єлизавета Гончарова. У перший день повномасштабного вторгнення жінка із чоловіком, колегою та домашніми тваринами виїхала до Києва. Розповідає, що будучи журналісткою та волонтеркою, не хотіла потрапити до полону, якби місто опинилося в російській окупації. В інтерв’ю «Голосу Америки» вона та ще троє бахмутян поділися, чим для них особисто та для України було це місто. «Мій син, коли навчався в 10-му класі, зробив наукову роботу Малої академії наук, яка називалась «Покоління сім’ї Гончаровах в історії Бахмута». Наприклад, він знайшов документи, що його прапрадід працював у броварні в Бахмуті, тобто там наприкінці ХІХ сторіччя були пристойні броварні», – каже вона. Жінка розповідає про свого прадіда Юхима, що служив барабанником у Першій світовій, отримав землю та побудував дім. Його син Олексій у Другу світову опинився в окупації, родина переховувала радянського льотчика та постраждала – дружину розстіріляли гестапівці. Його син Сергій, батько Єлізавети, що народився вже після війни, з 2014 року волонтерив в Бахмуті і був керівником потужної волонтерської організації "Бахмут Український". Із українським прапором він вийшов на вулицю міста ще в останні роки існуівання Радянського Союзу. «І він проніс у 1990 році цей український прапор по вулицям міста вперше за багато років – здається, на жовтневі свята – знаєте, які були в Радянському Союзі "паради" – а він з однодумцями вийшов з жовто-блакитним прапором», – розповідає вона. Сьогодні ж, говорить Гончарова, їй важко дивитися на те, як руйнують її місто. «Росія зруйнувала наше коріння. Нас висмикнули просто як дерево із землі і кинули – хтось зможе прижитися, а хтось ні. Бахмут був дуже плодючий для того, щоб там проживали покоління, там були могутні коріння». Місто з історією у понад 300 років Бахмут – одне з найдавніших міст на Сході України, але щодо того, як й коли виникло місто, історики досі сперечаються. За однією версію, воно було засновано запорізькими козаками як сторожова фортеця в Кальміуській паланці Запорізької Січі в 1680-90 х роках або у 1701-му році. За іншою версією, Бахмут як сторожу у 1571 р. заснувала московська влада, але вже до того там мешкали предки українці. «Тут і конкурентів нема. У нас там 100 років Юзівка (сучасний Донецьк – ред.) стоїть», – говорить бахмутський краєзнавець і громадський діяч Володимир Березін. Він виїхав з Донеччини у березні 2022-го року і наразі перебуває у Бережанах, Тернопільської області. Місто росло та розвивалося на видобутку солі та торгівлі. «У нас сіль виходила на поверхню, вже потім на промислові рейки поставили, а починали видобувати з озер солених. І у нас річка Бахмут – вона солена, поряд озера солені і ви розумієте, що в повітрі сіль? І це зовсім інше. Атмосфера, люди і все. А під нами колосальний пласт. Ось і ми фактично – солоне місце. Чумацький шлях – це Бахмутський шлях», – говорить Березін. Запорізька Січ була знищена за наказом цариці Катерини ІІ у 1775-му році, а її території інкорпоровані у Російську імперію. До 1917-го року місто було центром Бахмутського повіту Катеринославської губернії. «Купці були, як і торгівля. У нас постійно діючих чотири ярмарки було. У нас було два римо-католицькі костели. Один повернули римо-католицькій громаді і ось, ясна річ, його зруйнували. У нас був єврейський центр великий і було декілька синагог. Православний собор, мечеть була. У нас була величезний культурний, духовний, торговий центр», – перераховує Березін, який каже, що цікавиться історією та природою рідного краю з четвертого класу школи. Від 1924 до 2016 року місто носило місто Артемівськ – на честь більшовика з Донбасу Федора Сергєєва-Артема, засновника та голови Донецько-Криворожської радянської республіки та близького друга Сталіна. По місту пройшовся каток репресій. «Всі знають, що й у нас величезне СІЗО. Багато людей пройшли через нього. І в нас репресії були – у 1937-му, 1938-му роках, хоча почалося все в 33-му. У нас було потужне українство. «Розстріляне відродження» – це все про нас», – розповідає Березін. Єлизавета Гончарова жила неподалік тюрми, що знаходиться у центрі міста: «У мене є два прадіда, які були репресовані, теж в Бахмуті, і вони там загинули. І я жила поруч з СІЗО, там, де, скоріш за все, їх стратили». У місті ще за Російської імперії мешкала потужна єврейська громада. Під час Другої світової війни Бахмут опинився під німецькою окупацією. «По багатьох містах десятками тисяч людей розстрілювали. А у нас замурували живцем. У нас – доломіти, такі шахти були підземні, де доломіт добували і туди завезли приблизно 3000 мешканців Бахмута, більшість з яких євреї – там були й цигани і червоноармійці – і їх замурували, когось розстріляли, тих, хто попереду стояв. Коли німців прогнали, відкрили ці всі штольні алебастрові і бачили оце страхіття – як мати помирала з немовлям на руках», – розповідає Березін. Там, прямо у шахті, поставили Стіну плачу, де до повномасштабного вторгнення згадували жертв нацистської Німеччини. У місті знаходився «Артемівський завод шампанських вин» (сучасна назва – ПАТ «Артвайнері»), де виробляли відоме на весь колишній Радянський Союз «Артемівське» шампанське. Вино витримувалося у шахтах, де весь час трималася однакова вологість та температура. «Шампанське дійсно було найкращим в Радянському Союзі. То наше було! Якщо ви Новий рік в Радянському Союзі без Артемівського зустріли, то щастя вам на рік не буде. Це сто відсотків. Зараз, коли я їжджу, проблема – який везти сувенір? А у нас проблем не було. Я брав пляшку шампанського і сіль нашу», – розповідає Березін. Нетиповий Донбас Усі співрозмовники підкреслюють, наскільки відмінним від інших міст Донецької та Луганської областей, які, зазвичай, виростали із робочих поселків навколо шах та металургійних підприємств, був Бахмут. Сергій Масліченко очолює місію Європейського банку реконструкції та розвитку в Косово, перед тим працював заступником міністра енергетики України. А дитинство його пройшло в 70-80 роках у Бахмуті. «На відміну від інших, він не такий індустріалізований. Не має важкої промисловості і металургійних забруднювачів або хімічних заводів. Це місто легкої промисловості. Багато було пекарень, була швейна фабрика. Надзвичайно розвинута торгівля. Машинобудівні заводи, завод кольорових металів, завод шахтного машинобудівництва», – перелічує Масліченко. У місті знаходилося кілька закладів вищої освіти та науково-дослідних інститутів, серед яких Педагогічний інститут, Горлівський інститут іноземних мов, Донецький університет економіки та права, НДІ соляної промисловості. «Такий був центр науковий, багато хто приїздив навіть з інших міст працювати саме в цьому інституті. Багато було інтелігенції», – говорить він. Місто розвивалося гармонійно, розповідає Світлана Кравченко, місцева активістка та волонтерка: «Будувався завод, наприклад, і відкривалася музична школа. А там, наприклад, – ще один промисловий об'єкт – і відкривалося кілька бібліотек». Кравченко – місцева активістка та волонтерка, в Бахмуті залишалася ще під час початку військових дій в місті, виїхавши наприкінці серпня минулого року, і наразі знімає квартиру у Дніпрі. «Виїжджала я вже тоді, коли дуже мало людей залишалося в місті. Залишалася я там, тому що мені здавалося, що якщо я там живу, з змістом все буде нормально. І не я одна так думала, що ми своєю присутністю в місті зможемо якось допомогти його обороні», – говорить жінка. Також, до повномасштабного російського вторгнення, у місті зберігалася унікальна кількість старовинних будівель, пам'яток архітектури. «Він мав історичний центр, історичні будівлі, які були збудовані під час великої індустріалізації європейської ще у 19-му – початку 20-го століття», – говорить Гончарова. Масліченко згадує парки та спортивні майданчики, де пройшло його дитинство, середню та музичну школу. Остання була відкрита у 1903 році. «Бахмут був музичним містом. Там дуже була розвинена музична освіта, було велике музичне училище. Воно знаходилося напроти будинку моєї бабусі. Коли я до неї йшов, чув розпіви, програші музичних інструментів. Я п’ять років ходив в музичну школу у Бахмуті, виступав в оркестрі, грав на кларнеті, саксофоні. У місті було багато гуртів – і рок-гуртів, і фольклорних – будь-яких. Теж три роки з друзями, колегами у вільний час грали у рок-банді і навіть виступали». Саме під Бахмутом, в маєтку Сонцівка, у 1891-му році народився відомий на весь світ композитор Сергій Прокоф’єв. Світлана Кравченко згадує, яким сонячним було це місто. «Бахмут взагалі – дуже тепле місто, тому що там багато будівель з червоної цегли, такого теракотового кольору, яка вироблялася в Бахмуті. Місто дуже сонячне, бо Донеччина – вона ж на півдні». Бахмут Український Як й решта українських земель, Бахмут піддавався систематичній примусовій русифікації у складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу, – зміні етнічного складу населення за рахунок приїзду працівників з Росії, пригніченню політичного та культурного українського життя, обмеженню вживання української мови, прямих репресій. Втім, місто все одно залишалося українським. «Мій прадід жив в Бахмуті, мій дід жив в Бахмуті і розмовляв українською мовою. В мене збереглися листи мого діда до моєї баби. Він українською мовою, дуже каліграфічним, гарним почерком і стилем вишуканим освідчився в коханні», – розповідає Кравченко. Після оголошення Української Народної Республіки Третім універсалом Центральної ради в листопаді 1917 року, Бахмутський повіт увійшов у підпорядкування владі у Києві. Українські військові в місті негайно вивісили синьо-жовтий прапор над Бахмутською повітовою земською управою – вперше в Донецькому регіоні. У радянські часи та у перші роки незалежності місто було російськомовним, але, розповідає Масліченко, у 80х роках українську вивчали і вистави у школі ставили українською мовою. «Тому українська мова була присутня, хоча на побутовому рівні всі спілкувалися з російською. Але всі розуміли, що це Україна», – говорить він. На всеукраїнському референдумі 1991-го року, більшість бахмутян проголосували за незалежність – в цілому в Донецькій області, до якої належить Бахмут, – 83,9%. Втім, у 2014-му році, деякі мешканці підтримали підтримуваний Росією сепаратистсьий рух. Співрозмовники, які були свідками тих подій, говорять, що на демонстраціях в підтримку ДНР більшість була приїжджих, але було там й чимало місцевих. Березін розповідає, що намагався достукатися до містян: «Ви вийшли не за Росію, Ви вийшли за війну, за кров, за смерть наших дітей. Що ви робите?» Розповідає, що СБУ передало йому розстрільний список воєнного злочинця і ватажка колишнього угруповання «Новоросія» Ігоря Гіркіна, де прізвище Березіна було третім. «А знайте, шо там було написано? Владімір Березін, член фашистської організації «Просвіта», фінансованої ЦРУ», – з гордістю говорить він. Світлана Кравченко розповідає, що тоді з друзями почали допомагати українським військовим, які брали участь в АТО, а пізніше – організували з іншими жінками майстерню для вивчення місцевої культури. Спочатку займалися рукоділлям, яке з часом зацікавлення переросло у проект із відновлення за старовинними світлинами одягу, який носили на Донеччині. Колекції цього одягу повезли Україною. «Для себе особисто я вирішила, що то є моя війна. Ми розповідали про строї. Ми відкривали Донеччину Великій Україні», – говорить жінка. Моделями були звичайні люди, пов’язані із АТО, – військові та члени їхніх родин. Репетицій не було, Світлана просто казала, кому що надіти і в якому порядку виходити на подіум. «І коли починали вдягатися, все відбувалося однаково. Всі кажуть «ой, я товста, ой, я худа. У мене руки задовгі. В мене руки закороткі». А потім, коли жінка одягає народний одяг, кожна каже, «Я відчуваю себе королевою. Я просто відчуваю, що за мною стоїть мій світ, стоїть моя Україна». Дуже потужна трансформація відбувалася з нашими моделями», – розповідає Кравченко. Чи є у Бахмута майбутнє? У кількох співрозмовників члени родин, включно із найближчими, воюють або постраждали від війни. Про них вони говорять неохоче, або взагалі відмовляються. «Іноді навіть не торкаюся думками, бо я дуже переживаю», – пояснює Кравченко. Але вона сподівається, що її місто, хоча б частково, буде відновлено, а сама вона повернеться. «Просто не може бути не відновлене. По-перше, місто – центр Європи. По-друге, місто – фортеця. Відновлення буде обов'язково. Обов'язково повернуся в своє місто. Я обов'язково поцілую ту землю, яка полита кров'ю кращих наших воїнів. Я свого міста не віддам тим, хто його не любить, хто чекав Руського миру», – говорить вона. Масліченко, який працює в ЄБРР, організації, яка планує брати активну участь у відбудові країни, теж вірить, що місто буде відновлено. Він сподівається, що братиме у цьому активну участь за своїми професійними обов’язками і колись зможе привести туди своїх дітей. «Мої діти, на жаль, навіть не бачили міста, в якому я виріс і провів своє дитинство. Тому це моя мета – повернутися з дітьми». Не сумнівається, що місто повернеться до життя й Березін. І пропонує конкретні ідеї щодо його відновлення. Одна з них – запросити найкращих митців зі всього світу створити мистецький центр. «Тому що тільки художники, тільки митці зможуть показати, відтворити сьогоднішні події. Для когось це місто стало Гетсиманським садом, містом зради. А для багатьох наших хлопців, що загинули, це – Голгофа». Бахмут колись відновлять, але це буде зовсім інше місто, говорить Гончарова. А нам залишається історія того, хто виконав свою історичну місію фортеці, каже вона. «Зараз, кажуть, «фортеця Бахмут». Але це слово використовували відносно Бахмута ще до цієї ситуації. У нас посеред музею стояв такий величезний макет бахмутської сторожі, фортеці. Бо місто починалось як захисна сторожа для захисту кордонів. І от Бахмут все ж таки виконав оцю кармічну справу. Він став фортецею». З Бахмута Гончарова з родиною виїжджала поспіхом, залишивши у квартирі багато особистих речей. Одного разу, розповідає вона, до неї у Фейсбуці написав невідомий військовий, Микола, говорячи, що він зараз в її квартирі, яка, на восьмому поверсі, давала можливість зайняти зручну позицію для стримування ворога. Його здивувало, як багато в її квартирі українських книжок, запитуючи, чи може він їх взяти хлопцям почитати і чи не треба їй щось переслати. Військовий, історик за освітою, вирахував власницю квартири за іменем на бейджах. Єлизавета каже, що попросила його вислати теку з документами: «Я точно знала, де лежать документи, які моєму синові, коли він писав цю роботу про покоління бахмутян, залишив ще мій батько, який збирав цю інформацію. В нього залишилися документи від часу перебудови, музейні експонати і фотографії унікальні». Саме це Микола й зробив, додавши до посилки також дитячі фотографії та прикраси, які він знайшов у квартирі. А також вислав фотографії квартири, які стали останніми для Гончарової – її будинок був зруйнований, коли цей район зайняли вагнерівці. А також – курсову роботу її сина про покоління її сім’ї в історії Бахмута. «Ось так от я отримала цю посилку, останню посилку з рідного дому. Це вже історія», – говорить вона. За останніми даними місцевої влади, на 1 червня 2017 року у Бахмуті проживало 75,9 тисяч осіб.