Стиль життя Актор Руслан Мірошниченко про окупацію Ізюма, виїзд рідних за кордон та військову підготовку: інтерв'ю для Фокусу
Актор серіалів "Ментівські війни. Харків — 2", "Дільничний з ДВРЗ", "Спадкоємці" та "Дві сестри" Руслан Мірошниченко в інтерв'ю Фокусу розповів, де зараз його рідні, які жили в Ізюмі, що його пов'язує з колегою по знімальному майданчику Олександрою Епштейн та як вивчає військову справу.
Related video
Руслан Мірошниченко родом з міста Ізюм Харківської області, яке навесні 2022 року опинилося в окупації й пробуло під нею близько п'яти місяців. В ексклюзивному інтерв'ю Фокусувін розповів, де зараз живе його родина, як з економіста став актором, чому режисери дають йому переважно ролі "покидьків" та в якому серіалі глядачі побачать його в новому амплуа.
Ви один з найбільш таємничих чоловічих персонажів в українському кінематографі. Привідкриєте завісу щодо вашого життя?
Я не вважаю себе медійним актором, особисте життя якого дуже цікавить глядача поза кадром. Я просто чесно намагаюся робити свою роботу, яка приносить мені задоволення, і без якої я просто не уявляю свого життя. Популярність ніколи не була моїм пріоритетом, хоча я і усвідомлюю, що певна медійність є запорукою успіху в нашій професії. Але оце якраз і є певним дисонансом, бо я чітко розділяю професійне і особисте, і дуже не хотів би, щоб колись в майбутньому хтось із моїх близьких постраждав від моєї "популярності". Я рідко ходжу на якісь тусовки, пов’язані з кіно, а свій інстаграм я веду більше з метою збереження важливих моментів мого життя для самого себе і моїх друзів.
Чим сьогодні живе та займається Руслан Мірошниченко?
Сьогодні я, як і мільйони українців, намагаюся наблизити нашу перемогу. Роблю це тими способами, які, як я вважаю, виходять у мене найкраще. На початку великої війни я досить довгий час волонтерив, витрачаючи сили, енергію і гроші, не замислюючись про те, скільки в мене їх було на той час. Коли зрозумів, що війна — то надовго, я зрозумів, що треба ще й якось заробляти. Почали з’являтися якісь пропозиції по роботі, і я потроху почав повертатися до професійної діяльності.
Пандемія, потім повномасштабне вторгнення. У ці останні роки багато сфер стикнулося з викликами і безробіттям. Розкажіть, як за останні роки змінилася ваша акторська діяльність?
Я зрозумів, що те, що я робив до пандемії і війни, мені більше не приносить задоволення. Наприклад, раніше я дуже активно грав в антрепризах, але з початком війни, погодившись на дві антрепризні постановки, я збагнув, що більше мене це не задовольняє. Я відмовився і сконцентрувався на проєктах, що, як мені здається, зараз більше на часі. Так в моєму житті з’явився проєкт "Азовсталь. Голоси", присвячений захисникам "Азовсталі", а згодом і вистава "Звір", головною темою якої є ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).
Тож ви відмовились від більш легких жанрів?
Я не кажу, що зараз не потрібні легкі жанри. Потрібні. Дуже. Тому що люди втомлюються від війни і їм треба в чомусь знаходити розвантаження, це нормально. Окрім того, якщо не буде якісного україномовного розважального контенту, ми ніколи не стимулюватимемо людей повністю відмовитися від російськомовного. Але поки мій внутрішній голос направляє мене трохи в інші теми. Від кіно і серіальних проєктів, присвячених темі війни, я теж зараз здебільшого відмовляюся, бо якісних пропозицій не так багато, а спекуляцій на цю тему аж занадто велика кількість.
Окрім роботи я продовжую приділяти увагу волонтерству, багато доначу, а також постійно навчаюся військовій справі. Заняття в тирі, на полігоні, навчання володінню зброєю, тактична медицина. Бо володіти зброєю або битися в кіно це одне, а в реальних бойових умовах треба, щоб ці вміння були на рівні нейронів. Тому постійна підготовка, а також спорт – це невід’ємна частина мого життя.
Ваше сімейне життя. Розкажіть, ви одружені, чи маєте дітей? Де зараз живе ваша родина?
Сім’я в моєму житті — це дуже важлива складова, тому я зосереджений, у тому числі, на ній. Наприклад, мої батьки, яким довелося виїхати до Європи з Ізюма, де вони провели кілька днів під обстрілами, і звідки їм ледь вдалося виїхати за день до повної окупації міста. Бачимося ми досить рідко, на превеликий жаль, але постійно на зв’язку. Неймовірно сумую за своїм рідним містом, яке зараз майже зруйноване, де я не був від самого початку повномасштабної війни. Але відчуваю себе трохи ближче до Батьківщини, коли вдається приїздити до мого другого рідного міста – Харкова, де я вчився, де я зараз буваю або на гастролях, або по волонтерських справах.
Неймовірно тішуся від того, що з Європи до Києва повернулася моя сестра з племінником. Спочатку я дуже переживав за їх безпеку, а потім зрозумів, що це на краще, бо до мого життя знову повернувся мій племінник і похресник, а в його житті є я. Це зараз дуже важливо для п’ятирічного пацана.
Я взагалі щасливий, що в моєму житті є рідні і близькі мені люди, люди на яких я можу покластися, і які, я сподіваюся, можуть покластися на мене.
Хто у вашому житті Олександра Епштейна? Та що за хлопчик Федір, з якими у вас є світлини на сторінці в інстаграмі?
Єдине, що я можу сказати, це те, що це людина, яка мені дуже близька, яка мене надихає і яка займає досить вагоме місце в моєму житті. Це все [посміхається].
Раніше на екранах ви переважно грали всіляких "покидьків". У серіалі "Дві сестри" ви вперше зіграли позитивного персонажа?
Так склалося, що раніше дійсно я часто грав "покидьків" і не дуже хороших типів. Так напевно бачать мене режисери, хоча маю надію, що це лише їхнє бачення, і мої близькі сприймають мене по-іншому [сміється]. Але я не жаліюся – поганих хлопців грати цікавіше, бо в них зазвичай досить складне підґрунтя і для актора це просто клондайк творчих пошуків.
Як же сталося, що тут вам дісталася зовсім нетипова для вас роль?
Коли мене запросили на кастинг серіалу "Дві сестри", я пробувався на роль мажора Ігоря (нічого дивного, скажете ви). Але мені запропонували проби ще на роль протагоніста Віктора, чим я був вельми здивований. Не буду приховувати – я був зацікавлений саме у першій ролі – не тільки тому, що мені "звичніше" грати поганих хлопців, але й тому, що доля цього персонажа мені була цікавіше для досліджень. Але продюсери все ж побачили в мені Віктора, і от тоді пазли в мене трохи розсипалися. Бо, дійсно, повноцінних героїв, хороших, позитивних, як в казках, без поганих рис характеру, я ніколи не грав. А формат серіалу диктував саме такого героя.
І які були відчуття від зміни амплуа? Чи відчутна різниця?
Зібравши все до купи, поговоривши з режисером, проаналізувавши вчинки, поведінку мого героя, я захотів зробити з нього людину. Не казкового героя, в якого з першого погляду закохуються героїні, а живого чоловіка, з його складним минулим, сумнівами, страхами, внутрішньою невпевненістю у своєму майбутньому. Людину, яка трансформується так само як і всі ми, вчиться жити, роблячи помилки, а потім їх намагається виправити і не завжди вдало. Людину, яка робить сама себе і досягає успіху не тільки у професії, а і в особистому житті, виборюючи, а іноді просто вигризаючи у долі своє право бути щасливим.
Ви грали Віктора у 20-річному віці, а потім вже 40-річного. Як перевтілювалися? Чи були особливості гриму? І чи відрізнялась сама гра персонажа у різному віці?
Мені треба було зрозуміти, як зробити різницю помітною не тільки у зовнішності (за це особлива подяка гримерам), а перш за все внутрішньо, у поведінці, манері говорити, поставі, діях. Зважаючи на те, що в деякі дні знімали обидва життєві періоди (як ми говорили на майданчику, молодість і старість), а часу на те, щоб зібратися з думками і перелаштуватися на інший вік, було обмаль, я сприймав це як певний виклик самому собі, як актору, і намагався робити все можливе для перевтілення. Дуже цікаво, як це оцінить глядач.
Частково я міг використати свій власний досвід, бо так само як мій герой в особистому житті, я виборював і продовжую виборювати своє місце в професії. Бо прийшов я в неї у досить пізньому для актора віці.
Розкажіть більше про те, як і коли прийшло усвідомлення, що ви хочете бути актором?
За першою освітою я економіст і після закінчення університету я якийсь час працював за першою спеціальністю. Але, як то кажуть, природа взяла своє – все моє дитинство я провів на сцені і без неї я не уявляю свого життя. Тому згодом я вступив до Харківського університету мистецтв на театральний факультет, у майстерню до неймовірного актора і викладача Євсюкова Юрія Степановича, і майже у 30 років заявив, що хочу бути актором [посміхається]. Зрозуміло, що наш доволі консервативний кіносвіт реагував на мене як на самозванця, бо за негласними правилами навіть вступити до театрального вишу після 27-28 років майже неможливо. Мені вдалося. І от тепер я на постійному шляху доведення світу і, напевно, самому собі, що я вартий того, до чого прагну. І сподіваюся, що в мене все вийде. Як і у мого героя в серіалі "Дві сестри". Як і у нашої країни загалом.
Нагадаємо, раніше ми писали, що актор Роман Мацюта дав ексклюзивне інтерв'ю для Фокусу, в якому розповів про рідну Каховку, смерть матері та загибель брата на фронті.
