Світ Макрон втрачає Габон. Як Китай та Росія забирають Африку у слабкої Франції
Переворот у Габоні – 9-й військовий переворот Африці за останні три роки. Фокус розібрався, чому "Французька Африка" переживає зараз жорстку кризу та виділив розбіжності між переворотами у Нігері та Габоні, які відбулися з інтервалом трішки більше як один місяць.
Related video
Чому Африку "трясе"
30 серпня відбувся черговий державний переворот в африканській країні. Як не дивно, але це саме так — "черговий" переворот, який, навіть на відміну від того ж путчу у Нігері, особливо нікого не вразив і справді промайнув у світових заголовках як буденність.
Це вже 9-й військовий переворот Африці за останні три роки. Більшість з них відбулися у колишніх французьких колоніях. Переворот у Габоні самий по собі справді мало чим відрізняється від інших африканських путчів, щоправда, все ж є певні місцеві особливості. В цій ситуації важливий контекст – а він такий, що Франція втрачає "свою Африку". Колишній прем’єр-міністр Франції Домінік де Вільпен навіть порівняв кризу, що склалася, із кампанією боротьби за незалежність африканських держав у середині XX ст.
Чому Габон — це вам не Нігер
Габон та Нігер — колишні французькі колонії, багаті на природні ресурси. Так у країні є значні поклади урану, марганцю та нафти (вона є членом ОПЕК). І видобувають корисні копалини у державі переважно французькі компанії, зокрема найбільшим оператором місцевої нафти є французька TotalEnergies. Також в Габоні присутні Orano, JC Decaux, Rougier, RFI, CMA-CGM, Eramet, Air France, Air Liquide, всього у державі працює 81 велика французька компанія (всього, за даними посольства Франції, у цій країні їх близько 110). Часто вони привозять разом із собою працівників із Франції, тому у Габоні є чимала французька громада, а також присутній військовий контингент кількістю 400 осіб.
Важливо Останній бастіон Заходу в Африці: чи розпочнеться велика війна за скарби Нігеру
Загалом країна доволі тісно пов’язана із Францією економічно та політично. Зокрема, Париж двічі (1964 і 1990 рр.) здійснював військову інтервенцію у країну, де з 1967 р. править династія Бонго — Омар Бонго, якого після смерті у 2009 році замінив його син Алі. Ці авторитарні правителі підтримували дружні зв’язки з колишньою метрополією як на політичному, так і на непублічному рівні. В часи Холодної війни ширилося немало легенд про тіньові оборудки родини Бонго із французькими політиками, бізнесом, та спецслужбами.
На відміну від Нігеру, Габон знаходиться не в пустелі, а в екваторіальній Африці, тому більшість його території вкрита лісами. Це дозволяє уряду африканської країни заробляти на "зелених інвестиціях". Габон непогано "продає" свої ліси, не зрубуючи, при цьому жодного дерева, тому країна — частий учасник та й організатор різноманітних зелених ініціатив, одна з яких відбулася цієї весни. Тоді на Лісовому саміті в Лібревілі президент Франції Емануель Макрон заявив про завершення ери втручання Франції у справи Африки. Щоправда, габонські опозиціонери сприйняли цей візит як підтримку чинного президента Алі Бонго.
Країна, за африканськими мірками, доволі багата — в неї один із найбільших на континенті ВВП на душу населення. Проте третина населення Габону проживає за межею бідності.
Незмінність влади, корупція та бідність
Не важко здогадатися, що за десятиліття панування династії Бонго виросло ціле покоління, яке не уявляє собі іншого лідера. Бонго при владі майже 90% всього часу незалежності країни (Габон став незалежним у 1960 році, разом з більшістю африканських країн). Також за цей час виросло покоління, яке народилося у формально вільній від французької метрополії державі, водночас повністю залежній від Парижа економічно. Виростало та формувалося це покоління незалежного Габону в умовах корумпованої автократії. Тож не дивно, що корупція, автократія та постколоніальна економічна залежність від метрополії в умах більшості габонців нерозривно пов’язана із бідністю в якій проживає значна частина населення.
В цій лісистій екваторіальній країні, на відміну від більшості держав Сахелю, коли заходить мова про переворот, не йдеться про перехід від демократії до автократії, проте — чи принесе військова хунта демократичні зміни у цю державу питання звісно ж риторичне.
Габонські військові одразу заявили, що не йдеть про радикальний перегляд зовнішньої політики чи, тим паче, відмову від будь-яких міжнародних зобов’язань, тому не йдеться про жодні інтервенції чи значні санкції проти заколотників. Проте, як було сказано вище, важливий контекст.
Французька Африка: цеглинка з фундаменту
Саме після перевороту в Габоні почали говорити про остаточне падіння Françafrique — французької постколоніальної системи, яка утворилася в Африці після розпаду колоніальної імперії.
Річ у тім, що після отримання африканськими колоніями Франції державності у середині XX ст., Париж залишився там економічно. Французькі компанії продовжували контролювати ключові природні ресурси цих держав, в багатьох з них залишалися французькі військові контингенти, фінансова сфера через ряд хитросплетінь (франк CFA) залишалася під фактичним контролем французького центробанку. Також у цьому регіоні домінувала французька культура.
Ціною збереження цього статусу-кво була підтримка авторитарних (інколи як у випадку із "імператором центральноафриканської республіки" Жаном Бокассою в прямому значенні слова людожерських) режимів, що склалися в цих державах. Час від часу Франція карала надмірно жорстоких правителів (той же Бокасса), а інколи навпаки рятувала "адекватних та дієвих" (вже згадувані інтервенції у Габон).
Важливо Топ 7 воєнних конфліктів сьогодення. ПВК "Вагнер" та громадянська війна в ЦАР
Париж став жандармом своєї колишньої колоніальної імперії. Зрозуміло, що співпраця з такими колоритними особистостями стала прекрасним підґрунтям для різного роду легенд та корупційних скандалів, що підривало авторитет уряду в демократичній Франції.
В той час населення цих країн жило у крайній бідності. Виросло ціле покоління африканців, які народилися у незалежних державах, проте так і не змогли оцінити усіх переваг свободи. Адже їхнє життя не проходили в умовах безпеки чи економічного достатку. По суті вони жили в середовищі максимально схожому на середньовіччя.
Політика Парижа, яка полягала у пом’якшенні невдоволення місцевих жителів шляхом гуманітарних місій та полегшення доступу до отримання віз у саму Францію провалилася.
Якщо з Африки пiде Франція — прийдуть Росія та Китай?
Точкова гуманітарна політика призвела до разючого зростання населення у цих країнах. Це зумовило наявність значної кількості людей, яких в умовах середньовічного укладу життя просто неможливо забезпечити необхідними матеріальними благами.
Прийняти усіх у Франції не має і ніколи не буде можливості. В державі вже виникла міграційна криза. Водночас потік охочих покинути батьківщину та оселитися у колишній метрополії лише зростає. Точкова міграція перетворила можливість виїхати до Франції у своєрідну лотерею. Це в умовах низького рівня освіченості більшості населення африканських країн зумовило соціальне напруження.
Саме на такий ґрунт на початку XXI століття до Африки прийшли РФ та КНР. Росія вважала, що вона "повертається", маючи на увазі зв’язки Москви з Африкою ще в радянські часи. У Пекіні все будували з нуля. По суті повторилася ситуація столітньої давності — боротьба за переділ уже поділеного світу. Лише методи боротьби стали гібридними. Очевидно, що Пекіну та Москві потрібно було посунути колишні метрополії. В цих умовах, з огляду на все вище сказане Париж виявився найслабшою ланкою.
Як це завжди буває, усе почалося з гуманітарної сфери. Розпочалося нагнітання антифранцузьких настроїв. Зрозуміло, що ці зерна пропаганди впадали у благодатний ґрунт. Саме колишню метрополію та її постколоніальну систему Françafrique звинувачували в усіх бідах місцевого населення. І варто сказати, що не завжди ці звинувачення були безпідставними. Водночас елітам пропонувалася економічна співпраця без тиску, зокрема Пекіну та Москві було байдуже на імідж лідера держави, з яким вони співпрацювали. Для РФ же ж скоріш навпаки чим більш одіозний правитель — тим краще, адже в нього менше альтернативи у співпраці.
Нові союзники та закляті друзі
Ця тенденція охопила не лише французьку Африку, проте в ній вона стала найбільш очевидною, адже більшість цих держав є авторитарними за своєю суттю, тому співпраця з Китаєм та Росією для них — це ще одна можливість отримати інвестиції та доступ до технологій без зайвих запитань, яких все більше з’являлося в міру розвитку громадянського суспільства у самій Франції. В інформаційну еру час кулуарної дипломатії Месьє Фуке ("сірий кардинал" взаємин між Францією та її колишніми африканськими колоніями у 60-80-х роках) минув. Французьке суспільство не бажало миритися із сумнівними оборудками з диктаторами за якими йшов корупційний шлейф.
В умовах такого контрасту все більше союзників Франції поглиблювали співпрацю з РФ та КНР. Той же Габон практично удвічі зменшив інтенсивність економічної взаємодії з Францією за два десятиліття XXI ст.
Проте остаточного удару по авторитеті Парижа завдала операція "Бархане" — невдала спроба силовими методами покінчити з ісламськими радикалами, які намагалися дестабілізувати регіон. Її провал створив потужне підґрунтя тим, хто хотів звинуватити Францію в намірах неоколоніалізму, а їх війська оголосити окупаційними. Врешті антиколоніальна карта стала основним формальним лейтмотивом військових переворотів, які сколихнули Африку упродовж 2021-2023 років. Скидали як демократично обраних правителів, так і диктаторів, проте усюди під антифранцузькими гаслами. І Франція була змушена піти, зокрема з Малі — країни, яка була стрижневою в операції.
Габон же став вишенькою на торті, адже там був авторитарний уряд з доволі високим за африканськими мірками рівнем життя населення. Тож виходить, що шлях дистанціювання від Франції — це ще й потенційний шлях до демократії (парадоксально, що до демократії веде військовий переворот, проте у тропіках ще й не такі дива можна зустріти).
Протистояння м’яких сил було програно ще на початку століття. У середині десятих Францію почали виштовхувати з її Африки економічно, а зараз це зробили політично.
У самій країні тривають дискусії — чи потрібна Парижу взагалі та Африка, водночас у світі чимало охочих зайняти його місце. І це не лише Росія й Китай, а такі закляті друзі Франції як США, Велика Британія та Німеччина. Залишається лише одне питання: чи є місце у цій запеклій геополітичній боротьбі самим африканським державам та їх населенню?
Важливо Не тiльки "Cхід-Захід". Що Україна може запропонувати країнам Глобального Півдня
