Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Станіслава Микиту.
16 грудня 2024 року Станіслав Микита загинув під час виконання бойового завдання в районі м. Гуляйполе Запорізької області внаслідок удару ворожого дрона-камікадзе. Йому назавжди залишилось 20 років. Про це повідомляє «Главком» із посиланням на Вільне радіо.
Микита Станіслав Йосипович, позивний Снікерс, народився 12 травня 2004 року в місті Івано-Франківськ. Хлопець закінчив дев’ять класів місцевого ліцею №22, а потім здобув освіту столяра-деревообробника у Вищому художньому професійному училищі. Коли Росія почала відкрите вторгнення в Україну, 17-річний Станіслав разом із мамою і сестрою виїхав до Польщі. Там хлопець прожив кілька місяців до повноліття й, попри вмовляння матері, повернувся назад.
«Його неможливо було переговорити: був таким, що завжди стояв на своєму. Він просто зібрався й поїхав», – розповідає його дружина Ілона.
Спершу Станіслав займався волонтерством: разом зі знайомими возив у Запорізьку область речі і їжу для захисників. Хлопець розповідав близьким, що під час цих поїздок відчув себе потрібним армії, тож приблизно за рік вирішив і сам долучитися до війська. Відмовити його не змогли навіть розповіді батька-військовослужбовця про реалії війни.
Влітку 2023 року Станіслав Микита підписав контракт і поїхав на кількамісячне навчання до Львова. У цей час через додаток він познайомився з майбутньою дружиною Ілоною. З листопада закохані зустрічалися на відстані, поки Станіслав служив на Запоріжжі й виконував окремі бойові завдання в Бахмуті. Уперше пара зустрілася в березні 2024 року, коли Станіслав навчався керувати FPV-дронами у Хмельницькому.
На момент початку повномасштабного вторгнення РФ Станіславу Микиті йому було лише 17 років фото: Оксана Корчинська/Facebook
«Я приїхала до нього в Хмельницький з його братом і братовою дівчиною. Мені було дуже страшно, бо я їхала з незнайомими людьми до людини, яку ніколи не бачила вживу. Але з перших секунд мені було з ним дуже комфортно. Потім ми три тижні жили разом», – згадує Ілона.
Після навчання Станіслав Микита служив оператором БПЛА в складі 102-ї окремої бригади територіальної оборони, зокрема виконував завдання для групи аеророзвідки Mahno Group. Проте найчастіше військовий займався ремонтом дронів: у нього це добре виходило. До того ж, за словами дружини Станіслава, командир рідше відправляв захисника на позиції, коли той став свідком загибелі побратима, а сам отримав сильну контузію.
«Він на власні очі побачив, як розірвало побратима. Моментами, коли він приїжджав у відпустку того літа, в нього дуже часто були панічні атаки вночі. Йому це снилося, але потім стало трохи легше», – каже Ілона.
Військовий Станіслав Микита фото з архіву родини
Станіслав мав теплі стосунки з побратимами. Один із них розповідав дружині військового, що той був для нього мов рідний брат: вони часто проводили вільний час разом і могли сміятися просто з усього. До речі, саме побратими дали Станіславу позивний – Снікерс.
«Він страшенно любить «снікерси». Як ішов на позицію, завжди брав собі два-три ящики «снікерсів», ящик енергетиків і все – його можна не чіпати. Він іде на позицію на три дні, і йому вистачає їжі. Відколи я його пам’ятаю, то завжди «снікерси» мали бути з собою», – коментує Ілона.
На початку серпня 2024 року Станіслав освідчився дівчині. Ілона згадує, що військовий потай приїхав до неї в Івано-Франківськ, але обручку забув у Гуляйполі на Запоріжжі, де служив. Закохані одружилися того ж місяця.
Військовий Станіслав Микита з дружиною Ілоною фото з архіву родини
Після війни Станіслав Микита планував продовжити керувати дронами, проте з іншою метою – знімати з неба Дні народження й весілля. Разом із дружиною військовий хотів пожити в Німеччині або десь у горах – далі від людей і ближче до природи. Він з дитинства любив проводити час біля водоймищ на риболовлі з батьком і мріяв колись самому стати татом.
«Стас завжди казав, що не хоче, аби дитина росла без тата, тому ми планували дітей після війни. Ми з ним хотіли жити в будиночку подалі від Івано-Франківська, щоб нас ніхто не бачив, ніхто не чув. Сім’ю Стас хотів велику: мріяв про чотирьох дітей, і ми часто з ним сперечалися через це. А ще собаку хотів», – розповідає дружина захисника.
Військовий Станіслав Микита на риболовлі фото з архіву родини
На здійснення мрій 20-річний Станіслав Микита мав попереду все життя, але 16 грудня 2024 року він загинув у районі Гуляйполя під час бойового завдання. Того дня захисник показував новоприбулому військовому, як працювати з дронами. Проте здійнявся сильний вітер, і через шум Станіслав не почув російський дрон-камікадзе. Захисник загинув на місці.
Дружина військового каже, що він ніби відчував власну смерть. Вночі напередодні Станіслав обговорив із коханою, де хоче бути похованим, якщо із ним щось станеться. Перед останнім виходом чоловік дуже погано спав і писав Ілоні, але вночі вона не побачила його повідомлень. За годину до загибелі Станіслав побажав дружині доброго ранку, а потім зв’язок із ним зник. Уже тоді вона передчувала трагедію й писала побратимам захисника, але його смерть командир підтвердив уже наступного дня.
За бажанням Станіслава Микити його поховали в селищі Угринів біля Івано-Франківська, де стоїть будинок батька захисника. Спочиває військовий на Алеї Героїв серед інших загиблих за Україну бійців.
Станіслав Микита відзначений багатьма нагородами, серед яких медаль «За оборону Гуляйполя», орден «За вірність Присязі» та інші.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
