Старший науковий співробітник Центру аналізу європейської політики Едвард Лукас переконаний, що нова Стратегія національної безпеки США не є несподіванкою для тих, хто уважно стежив за реальністю: Америка завжди ставила свої інтереси на перше місце, а європейці десятиліттями жили в ілюзіях про безумовну підтримку. Замість обурення Європа має визнати власну наївність і відповісти на критичне питання: що робити далі. Відповідь проста – Європа має достатньо ресурсів, щоб стати сильним і рівноправним партнером, але для цього потрібна єдність, інвестиції в оборону та економічна конкурентоспроможність. Інакше Європу чекає доля слабкої жертви в епоху хижаків.
В ідеальному, уявному світі, США є мудрим, дружнім і вічним наставником для своїх європейських союзників. Вони без нарікань беруть на себе тягар військового та дипломатичного лідерства. Вони не надто наполягають на власних інтересах, хай би чого прагнули американські виборці.
На тлі таких цілковито нереалістичних припущень нова Стратегія національної безпеки США (СНБ) справді шокує. Вона проголошує інтервенціоністський підхід до внутрішньої політики європейських союзників, щоб зробити їх, на думку США, сильнішими та кориснішими. Вона прямо підриває підтримку України, сприяє зближенню з росією і спрямована на ослаблення Європейського Союзу. Мова стратегії груба, жорстка, навіть зневажлива.
Втім у цьому немає нічого нового. Деякі елементи вже були озвучені у промові віцепрезидента Джей Ді Венса на Мюнхенській безпековій конференції. Більшість з них сягає корінням у минуле на десятки років. Гасло "Америка понад усе" не вигадано Дональдом Трампом, хоча нинішній президент і висловлює це з безпрецедентною прямотою. США завжди були старшим партнером, який визначав порядок денний у трансатлантичних відносинах. У всіх адміністрацій США є меркантильна жилка, яка неминуче зіштовхує їх із подібними амбіціями Європейської комісії: захищений єдиний ринок усередині та наполеглива торгова дипломатія назовні. Чимало адміністрацій США загравали з ідеєю поглиблення зв'язків з Кремлем, попри європейські інтереси (згадайте "перезавантаження" Обами або промову Буша-старшого "Курка по-київськи").
Справді, США люблять загортати свою геополітичну програму у риторику спільних цінностей. Але ці цінності змінюються: попередні адміністрації активно, навіть скандально, втручалися в європейську політику, щоб запобігти радянській підривній діяльності. Зараз ці м'язи знову напружуються, вже проти "політкоректності" та "глобалізму".
Замість того, щоб обурюватися новою Стратегії національної безпеки, європейці повинні поставити собі важкі питання. Чому нас це взагалі дивує? Що станеться, якщо ми нічого не робитимемо? Що ми ще можемо встигнути зробити, щоб уникнути такої долі?
Відповідь на перше питання ганебна. Європейці десятиліттями були наївними, невдячними, скупими та зарозумілими. Вони вважали себе настільки важливими, а свою цивілізацію настільки вишуканою, що і союзникам, і ворогам вистачить того, щоб просто ними милуватися.
Але це не так. Зараз настала епоха хижаків, як пояснює у своїй блискучій новій книзі італійсько-французький автор Джуліано да Емполі. Чи йдеться про технологічних гігантів, які хочуть відкинути обтяжливі правила щодо конфіденційності, авторських прав та захисту дітей; чи про клептократів, які прагнуть перетворювати гроші на владу і навпаки; чи про імперських гегемонів, налаштованих на експансію, – Європейський Союз є великою, млявою і спокусливою мішенню.
Відповідь на друге питання похмура. Якщо Європа (включно з Великою Британією та іншими країнами поза ЄС) не сидить за столом, то вона опиняється в меню. Її шматуватимуть жадібні й могутні зовнішні гравці – доля, подібна до тієї, що спіткала імперський Китай у XIX столітті.
Третє питання має бути найважливішим для кожного, хто приймає рішення. Економіка Європи за масштабом приблизно дорівнює економіці Сполучених Штатів – близько 30 трлн доларів. Європа достатньо багата, аби не лише захищатися від ворогів, а і щоб вести жорсткі переговори зі своїми союзниками.
Ключовий параграф Стратегії національної безпеки стверджує, що Європа є "стратегічно та культурно важливою для Сполучених Штатів". Це не маніфест ізоляціонізму, а маніфест взаємодії. Але саме європейці мають подбати, щоб ця взаємодія відбувалася на їхніх умовах, довівши, що єдність (у поєднанні з розмаїттям) робить їх ефективнішими союзниками у військовій, економічній та дипломатичній сферах. Це означало б, наприклад, радикальне посилити оборону та стримування, зміцніти стійкість ланцюгів постачання, поідвищити конкурентоспроможність (колишній прем'єр-міністр Італії Маріо Драгі пояснив, як це зробити) та зміцнити соціальну згуртованість.
Занадто складно? Тоді розслабтеся, дозвольте СНБ розгортатися, і припиніть нарікати.
Джерело: CEPA
