Професор стратегічних студій Школи Гамільтона Університету Флориди та позаштатний старший науковий співробітник Atlantic Council Ендрю Міхта застерігає, що спроба Вашингтона відірвати росію від Китаю за логікою "Кіссінджера навпаки" може дати протилежний результат. Нинішня ситуація принципово відрізняється від доби Європейського концерту: великі держави не мають спільної зацікавленості в стабілізації системи, а москва й Пекін прагнуть перегляду чинного порядку. Тристоронній саміт США, Китаю та росії без України й Європи підірвав би довіру до НАТО та посилив би китайський вплив на континенті. У підсумку така політика здатна не послабити Китай, а навпаки – зробити конфлікт США з ним в Індо-Тихоокеанському регіоні імовірнішим.
Політика адміністрації Трампа щодо росії та України й далі розхитує НАТО, оскільки критика того, що Америка, схоже, стає на бік москви проти Києва, поглиблює недовіру в європейських столицях. Повідомлення про прихильне ставлення президента до пропозиції путіна провести в Китаї тристоронній саміт США, Китаю та росії щодо врегулювання війни в Україні – без участі України чи Європи, посилили побоювання, що Вашингтон може бути готовий ризикнути згуртованістю НАТО заради нового концерту великих держав. російська пропозиція, якщо її прийняти в такому форматі, посадила б росію та Китай за один стіл переговорів зі США, водночас усунувши країну від участі в початкових обговореннях. Якщо це буде реалізовано, наслідки для трансатлантичного альянсу можуть бути значними.
Аргумент на користь "Кіссінджера навпаки"
У Вашингтоні прихильники нинішньої політики адміністрації щодо росії наполягають, що її курс правильний. Вони стверджують: подобається це комусь чи ні, світ рухається до нової парадигми сфер впливу – подібної до Європейського концерту XIX століття після Наполеонівських воєн, який зменшив ризик нової війни й дав великим державам змогу співіснувати. Дехто вважає, що прийняття сфери впливу росії у Східній Європі неминуче й водночас мало б додаткові переваги: збільшило б дистанцію між москвою та Пекіном, відкрило б прибуткові можливості для американського бізнесу в росії та посилило б позиції США у відносинах із Китаєм – і все це за порівняно невелику ціну.
Від початку другої адміністрації Трампа концепцію "Кіссінджера навпаки", що нагадує рішення адміністрації Ніксона 1971 року налагодити відносини з КНР, аби відновити баланс у відносинах із СРСР, прихильники адміністрації подають як просто реалістичну й розумну геополітику. У разі успіху, кажуть вони, це вивільнить американські ресурси, нині спрямовані на Європу, на Індо-Тихоокеанський напрям і водночас істотно ускладнить геостратегічні розрахунки Пекіна в Азії.
Інакше кажучи, "Кіссінджер навпаки" цілком відповідав би курсу на Азію – і коштував би порівняно недорого.
Чому історична аналогія не працює
На папері таке тлумачення історичного задуму Кіссінджера виглядає як вправна політика великих держав. На практиці воно ризикує позбавити Америку більшості її європейських союзників і зробити війну між США та Китаєм в Індо-Тихоокеанському регіоні більш, а не менш імовірною.
москва вміло підтримувала мрії Вашингтона про новий концерт великих держав, який замінив би десятиліття ліберальних міркувань про міжнародний порядок, заснований на правилах. Щоправда, у міру того як лібералізм слабшає у світі, угода США, росії та Китаю безперечно стала б тріумфом жорсткого реалізму і завершила б епоху нормативної та ціннісно орієнтованої риторики в міжнародних відносинах. Проблема в тому, що такої угоди ніхто не пропонує.
Історія не знає прикладу, коли суперницькі великі держави погоджувалися на безболісне врегулювання лише тому, що одна з них цього хотіла. Європейський концерт виник після серії спустошливих воєн, спричинених імперськими амбіціями Франції, яка просувалася Європою аж до росії.
Головні учасники – Велика Британія, росія, Пруссія та Австрія – були зацікавлені у стримуванні Франції, припиненні кровопролиття і, що найважливіше, недопущенні появи нового Наполеона, здатного зруйнувати крихкий баланс сил. Згодом до цієї домовленості залучили й відновлену французьку монархію. Метою Європейського концерту було відновити баланс сил, зруйнований чвертю століття воєн.
Сьогодні ситуація принципово інша: протистояння великих держав перебуває лише на початковій стадії, Китай дедалі впевненіше кидає виклик перевазі США у Тихому океані, а росія й далі твердо налаштована реалізовувати свої неоімперські ревізіоністські цілі в Європі. На відміну від післянаполеонівської доби, сьогодні немає основи для великої стратегічної угоди – лише для тактичного маневру, який має дати перевагу в майбутній війні, що змінить саму систему.
Проведення такого саміту в Китаї передусім було б вигідне для Пекіна й москви: підвищило б статус першого й підтвердило б претензії другої на статус великої держави. Для Сполучених Штатів такий саміт став би серйозним ударом по їхніх позиціях як великої держави, що позначилося б на ключових стратегічних регіонах.
НАТО програє найбільше
Найбільше в разі реалізації такої політики втратило б НАТО, адже усунення Європи від переговорів про завершення війни в Європі могло б фактично знецінити сам альянс. Щоправда, низка ключових європейських держав зволікала з наданням допомоги Україні та запровадженням санкцій проти росії, демонструючи подвійні стандарти: вони й далі купують російські енергоносії і ведуть кулуарні переговори з москвою.
За винятком кількох союзників на східному фланзі НАТО, зокрема держав із північно-східного коридору Північної Європи та Балтії, європейські держави також протягом трьох десятиліть недостатньо фінансували оборону, залишивши Європу значною мірою роззброєною саме тоді, коли ризик ширшої війни зростає експоненційно.
Друга адміністрація Трампа цілком слушно чинила жорсткий тиск на Європу, вимагаючи збільшити оборонні видатки й узяти на себе основну відповідальність за оборону НАТО звичайними озброєннями. Відносини додатково загострилися через мита та ймовірні плани відібрати Гренландію в Данії, але попри все альянс вистояв, бо європейці й далі вважали Сполучені Штати вирішальним гарантом своєї безпеки.
Якщо Вашингтон тепер прагне провчити європейців, він отримає протилежний результат: деякі союзники вже сприймають поведінку Америки як дозвіл відкрито відновлювати торговельні зв'язки з москвою і самостійно "домовлятися" про угоду, якої можна досягти лише коштом України та країн Центральної Європи. Європейські політики вже говорять про необхідність відкрити власні канали комунікації з москвою.
Китайський чинник у Європі
Ще важливіше те, що дедалі наполегливіші спроби адміністрації Трампа домовитися щодо України, ймовірно, підвищать вагу Китаю в Європі, зробивши Пекін привабливішим економічним партнером і, відповідно, посиливши його політичний вплив на континенті.
Жоден інший чинник не визначатиме майбутнє трансатлантичних відносин так сильно, як позиція Європи щодо Китаю – навіть більше, ніж її відносини з росією. Попри всю гучну риторику про стратегічну автономію Європи чи перетворення ЄС на самостійного постачальника оборони й безпеки, Європа нині не здатна стати єдиним автономним суб'єктом у сфері національної безпеки – і не зможе цього зробити щонайменше ще десятиліття, якщо взагалі колись зможе.
Натомість, імовірно, сформується мінлива "парадигма патронажу": у міру послаблення американського впливу в Європі зростатиме китайський, а разом із ним – і російський. Сполучені Штати не повинні хотіти такого результату, адже збереження доступу до Європи та здатності не допустити домінування ворожої держави над нею й усім євразійським суходолом залишаються життєво важливими національними інтересами. США воювали у двох світових війнах, а потім понад чотири десятиліття проводили політику стримування в часи холодної війни саме для того, щоб не допустити такого результату. Якщо ця політика буде втілена, ми ризикуємо власноруч наблизити саме те, на запобігання чому витратили десятиліття й трильйони доларів.
Альянси тримаються на спільних загрозах, а не на цінностях
Результат війни в Україні – це передусім питання майбутнього трансатлантичних відносин і, відповідно, майбутнього Європи. Альянси тримаються на спільних загрозах та інтересах; цінності й норми можуть їх посилювати, але ніколи не є головною причиною, через яку держави об'єднуються.
Якщо й існувала головна підвалина НАТО в часи холодної війни, то нею було тверде переконання, що Європа й Америка однаково оцінюють загрозу з боку росії. Якими б складними не ставали трансатлантичні відносини й скільки б напруження їм не доводилося витримувати, те, що Європа і США були по один бік у протистоянні з росією, переважувало навіть найгучніше обурення на континенті й невдоволення у Сполучених Штатах.
Європа довіряла США не просто тому, що вони були демократією, а тому, що вони давали найнадійніший захист від панування на континенті держави, ворожої Заходу.
Після холодної війни цей принцип став менш помітним, бо пострадянська росія була вкрай ослаблена. Але після того, як росія вторглася в Грузію у 2008 році, захопила Крим у 2014-му, розгорнула військову операцію в Сирії у 2015-му й знову напала на Україну у 2022 році, цей базовий принцип трансатлантичних відносин повернувся з усією силою.
Адміністрація Байдена припустилася помилок у підтримці України: вона взяла на себе зобов'язання допомагати їй без стратегії та бачення перемоги. Водночас вона знову підтвердила засадничий принцип відносин між США та Європою.
Натомість адміністрація Трампа, цілком слушно прагнучи зупинити кровопролиття й досягти мирного врегулювання в Україні, робить це так, що Америка ризикує втратити Європу на користь своїх противників. Довіра всередині альянсу, якої й без того бракує, впала настільки, що ще один системний шок може остаточно його зруйнувати.
Джерело: 1945
