Том Купер традиційно опублікував тижневик Дональда Гілла. У першій частині тижневика Дональд Гілл стверджує, що на лінії фронту 2026 рік відкривається парадоксом: росія все ще просувається піхотними штурмами під Костянтинівкою, Покровськом і Гуляйполем, але ці тактичні успіхи дедалі менше важать на тлі стратегічного виснаження. Реформа корпусної структури, посилення дронових сил під керівництвом Бровді та Федорова і системне руйнування російської ППО та паливно-логістичної інфраструктури змінюють саму природу війни – навіть Трамп і Рубіо це вже визнають. Лінія фронту фактично зайшла у глухий кут: міста гинуть повільно, а не падають, тоді як ефект ударів по російському тилу накопичується і дістанеться фронту лише за кілька місяців. Головний висновок: це досі війна на виснаження, де пріоритетом залишається збереження української армії та поступове послаблення російської, а не передчасні маневрені операції.
Вступне слово Тома Купера
Знаю, сьогодні я запізнююся. Поєднання нинішньої спеки (навіть тут, у сільській місцевості, пізно ввечері все ще 25°C) і спроб довести до ладу рукопис першої книжки, написаної нами з Дональдом Гіллом у співавторстві, – здогадайтеся самі, про що вона, – суттєво сповільнило мій темп.
З позитивнішого боку, завершивши роботу над цією книжкою (деталі я нарешті розповім найближчими днями – щойно буде готова обкладинка), не можу не зауважити: мене й далі приємно дивує, як часто наш аналіз упродовж останніх років влучав у ціль. Це не означає, що ми були непомильними: було більш ніж достатньо подій, яких ми не помітили або просто оцінили неправильно. Ніхто не ідеальний. Але якщо не більше, то це підтверджує: 1+1=2 незалежно від змінних – де, коли і як. Це доводить, що твереза логіка й здоровий глузд і досі працюють, особливо коли їх застосовують до війни.
Передусім для мене робота над цією книжкою стала ще однією інтенсивною подорожжю пам'яттю. Вона повернула мене у 2023 рік – до напруження кінця січня, до тривог довкола Вугледара… Потім, за кілька тижнів, були певні інтерв'ю на українському телебаченні… Наприклад, те, у якому ведучий, реагуючи на мої застереження щодо очікувань від українського літнього контрнаступу, зневажливо назвав мене чимось на кшталт "австрійського песиміста" і пообіцяв, що "українські оптимісти" навчать мене краще… Потім була виснажлива м'ясорубка Мар'їнки, облога Авдіївки… аж до (другої) битви за Вугледар (а для тих, хто хвилюється, що ми пропустили ще кілька важливих моментів… якщо мене не зіб'є автобус, хвилюватися не треба: буде ще більше).
З огляду на пройдений шлях я бачу цей період як час, коли моє розуміння цього конфлікту справді почало дозрівати – складатися в цілісну картину того, що "насправді" відбувається в Україні, що відбувається в росії… і що йде не так – не лише в цих двох країнах, а й серед тих за кордоном, хто має право голосу (а то й не один) щодо цього конфлікту.
Зрештою, я почав думати про "засвоєні уроки" з усієї цієї роботи… Перший, на мою думку, полягає в підтвердженні того, що кількість даних не дорівнює якості розуміння. Можна потонути в супутникових знімках і перехопленнях, але якщо не розумієш людського чинника – способу мислення, моралі, місцевості, логістики й самого тертя війни, – помилишся. Деталі на землі мають значення, бо війну ведуть війська і тим, що доступне в полі, а не тим, що лежить в умовному торговому центрі на ваш вибір, навіть якщо президенти й генерали впевнені, що саме вони смикають за нитки.
Другий урок – небезпека дзеркального мислення. "Захід" постійно проєктує власний спосіб ведення війни на Україну й росію, припускаючи, що те, що працює для НАТО і ЄС, працює для всіх. І, звісно, нібито те, що не працює для НАТО і ЄС, не працює ні для кого іншого. Особливо вражає наполегливе нерозуміння російського способу ведення війни – обмежень, які накладає тамтешній спосіб мислення, меж спроможностей, маси, глибини й виснаження. Урок полягає в тому, що ворога треба аналізувати таким, яким він є, а не таким, яким ви хотіли б його бачити. А для цього потрібна дивна річ, яку називають емпатією, – навіть якщо комусь може здаватися, що на війні їй немає місця.
А третій? Стійкість очевидного. Базова воля до виживання, базова тактика, базовий імпульс… за будь-яких обставин… і досі беруть гору над блискучими технологіями, коли ці технології закінчуються.
Це нудно, але це правда.
…і це було потрібно. Бо, маючи на увазі всі ці уроки… не знаю, як пояснити краще: нині мені достатньо пробігти очима 10–15 заголовків на день – і я відчуваю, що "в курсі", що "знаю", що відбувається в Україні. І в росії. Картина лінії фронту на порозі другої половини 2026 року швидко стає зрозумілою.
Якщо відкинути ілюзії й бажане за дійсне, реальність нинішнього стану цього конфлікту незаперечна: так, українська кампанія далекобійних дронових і ракетних ударів стає "масовою", вражаючи дедалі більше російських енергетичних і логістичних вузлів постачання. Вона безперечно спричиняє паливну кризу і фактичну блокаду Криму. Але російські піхотні штурми вздовж усієї лінії фронту залишаються такими ж агресивними, як і повільними, і росіяни все ще просуваються – наприклад, у районах Костянтинівки, Покровська та Гуляйполя. А росія й далі масовано відповідає ударами – атакує енергетичні об'єкти України й виводить їх з ладу…
…і саме тому потрібна увага до деталей. Передаю слово Дональду Гіллу.
Стан війни
28 лютого 2025 року Трамп сказав Зеленському, що в нього немає карт. Це ніколи не було правдою. За підтримки союзників Україна мала змогу стримувати росію. Уже тоді були події й тенденції, які свідчили про українські переваги. Тепер ці переваги стали настільки сильними й очевидними, що навіть Трамп змінив тон.
"Він справляється доволі добре, хоч як подивись. Принаймні він тримається. З обох боків гине багато людей, але, думаю, він справляється доволі добре. Треба визнати, він мужній, у нього чудове обладнання, чудові люди, чудові бійці", – заявив Трамп.
Трамп любить переможців, і для путіна це погана новина. Рубіо спростував твердження росіян про те, що під час саміту на Алясці в серпні 2025 року нібито була досягнута домовленість про завершення війни в Україні.
"На Алясці була пропозиція, але не було угоди. Якби угода була, ми вже мали б завершення війни", – заявив Рубіо.
Трамп хвалить Зеленського. Лукашенко перепрошує перед Зеленським і на його прохання вимикає радіоретранслятори, які допомагали росії. Фіцо тепер зацікавлений у зміцненні зв'язків з Україною. А Орбан очікує на кримінальне переслідування. За рік багато що може змінитися.
Називайте це як завгодно: Україна отримала багато допомоги від союзників, але були речі, які могла зробити лише вона, бо саме вона воювала. Жодна армія не буває ідеальною, і Україна теж припустилася своєї частки непотрібних помилок. Але вона змінила спосіб ведення війни – і змінила те, як тепер мусить воювати будь-яка інша армія.
Ось лише кілька подій, які трансформували армію і примножили її бойову потужність.
Раніше Україна воювала окремими бригадами. Між сусідніми підрозділами бракувало злагодженості. Одні частини були ефективнішими за інші. Стандарти, практики й доктрина відрізнялися від підрозділу до підрозділу. Якщо бригада вже довела свою спроможність, її не чіпали. Інакше Генеральний штаб надмірно контролював одні бригади й ігнорував інші. Коли неминуче ставався прорив, Сирський відривав батальйони від бригад і хаотично кидав їх у пролом – із катастрофічними наслідками.
Це почало змінюватися з формуванням корпусів у березні 2025 року. Більшість створених корпусів очолили командири сильних бригад. Це не лише поліпшило координацію між сусідніми частинами: стандарти, практики й доктрини ефективних бригад почали ставати нормою для кожної бригади в цьому корпусі. Командування стало підзвітним, а тих, хто відповідав вимогам, заохочували діяти з власної ініціативи, тоді як командир корпусу визначав цілі й надавав ресурси для їх досягнення. Розвивали сержантський корпус, бо найефективніші армії виховують довіру й ініціативу серед якомога більшої кількості військовослужбовців рядового й сержантського складу.
Корпуси отримали власну артилерію, а деякі – навіть реактивну артилерію HIMARS, щоб формувати свій оперативний простір за власним задумом. Також корпуси отримали власні полки безпілотників. Полки безпілотників армійських Сил безпілотних систем розгорталися на фронті й мали власні завдання. Полк безпілотників, підпорядкований корпусу, давав командиру ще один інструмент для формування поля бою відповідно до власних оперативних планів.
Зі створенням корпусів Генеральний штаб теоретично міг зосередитися на стратегічних цілях і наданні ресурсів для їх досягнення.
Не все йшло гладко. Ще минулого грудня деякі корпуси не відповідали стандартам. Частину цих проблем і досі розв'язують, але українська армія вже не бігає від однієї кризи до іншої. Вона щодня стає методичнішою й ефективнішою.
Ще однією важливою подією стало те, що 3 червня 2025 року майор Роберт "Мадяр" Бровді очолив Сили безпілотних систем (українською – СБС). Він має власне бачення того, як мають проводитися операції, але очікує ініціативи від кожного у своїй команді. Він помічає й підтримує добрі ідеї, а його командування використовує дані та постійний зворотний зв'язок, щоб підвищувати спроможності й ефективність не лише СБС, а й усіх дронових підрозділів армії. Можливості далекобійних, середньої дальності та FPV-систем із часом і далі зростають. Регулярні зустрічі команд СБС і бригадних дронових команд дають змогу обмінюватися даними, досвідом, інноваціями та засвоєними уроками.
Михайло Федоров – ще один ключовий гравець, призначений міністром оборони 14 січня 2026 року. У свої 35 років він також упізнає добрі ідеї, коли їх чує, і підтримує командирів корпусів, які продемонстрували колективну ефективність та інноваційність.
Він також допоміг перетворити українську систему закупівель на ринково орієнтоване партнерство між окремими підрозділами й виробниками, де держава виконує допоміжну роль. Прямий зворотний зв'язок між бійцями й виробниками прискорив цикл інновацій, зберігши можливість масштабного виробництва. Держава закуповувала власну квоту дронів, ефективність яких була підтверджена даними, і передавала їх різним командуванням. Представники уряду, бойових підрозділів і виробників регулярно зустрічалися, щоб обмінюватися інформацією, отриманою на полі бою та на заводах.
Він і далі веде й підтримує свою команду у визначенні стратегічних цілей, реформуванні армії та поліпшенні обміну інформацією через цифрові комунікації – те, що почав робити ще як міністр цифрової трансформації. Ще на цій посаді він за два дні після повномасштабного вторгнення зв'язався з Ілоном Маском і попросив надати Україні Starlink. Сервіс активували, було надано тисячі терміналів, що суттєво допомогло українському зв'язку.
росія почала використовувати Starlink у 2024 році, купуючи термінали через третіх осіб. Один український військовий радіоелектронної розвідки певний час думав, що у росії терміналів більше, ніж в України. росіяни встановлювали їх на дрони Shahed і почали використовувати ці дрони як баражуючі боєприпаси для атак на українську логістику глибоко за лінією фронту. Наприкінці січня 2026 року Федоров попросив Маска вимкнути всі термінали, яких не було в списку, зареєстрованому українським урядом, і Маск погодився це зробити.
російська кампанія проти української далекобійної логістики завершилася. Використання росією наземних дронів скоротилося, бо радіосигнали або волоконно-оптичні кабелі на землі неефективні. Частота російського вогню із закритих позицій і дронових атак одразу знизилася, а потім знову почала зростати після появи альтернативних засобів зв'язку; росія продовжила середньодальні удари по українській логістиці. росія намагається розробити альтернативну систему зі схожими можливостями. Західні союзники роблять те саме, щоб не залежати від будь-яких змін політики.
А ще є російська протиповітряна оборона. Україна почала з атак на компоненти російської ППО – радари, командні пункти й пускові установки, коли їх виявляли й мали зброю в межах досяжності. Це були ситуативні цілі. Потім почалася кампанія полювання на них: спершу за допомогою розвідувальних дронів і HIMARS, а далі – ударних дронів, коли їхні можливості зросли. Українські можливості виявлення й ураження з часом поліпшувалися, кількість дронів зростала, і в російській ППО почали з'являтися прогалини. Це полегшило атаки на окремі ізольовані елементи, а не на цілісну інтегровану систему.
Втрати російської ППО й далі зростають. Ще кілька місяців тому росія втратила здатність системно прикривати лінію фронту. Лише минулого тижня вона нарешті припинила спроби це робити й відтягнула значну частину засобів до московського регіону, де тепер є кілька сотень "Панцирів", пускових установок, радарів та інших компонентів. З огляду на політичну вагу Москви й велику кількість військових заводів у регіоні, з їхнього погляду це має сенс.
Вони також розгорнули 90 компонентів ППО навколо Валдаю, єдине значення якого полягає в тому, що там розташована головна резиденція путіна. Там формують дивізію ППО, що не має жодного військового сенсу, крім того, що путін – це держава. Для України це корисно, бо ці засоби не використовують деінде. росія також перекидає невідому кількість засобів ППО для захисту Керченського мосту. Хоча військове значення мосту зменшується, він є символом російського імперіалізму, і його знищення було б таким самим символічним, як знищення нацистської емблеми на Нюрнберзькому стадіоні. Зважаючи на те, що найбільших втрат ППО росія зазнала в Криму через брак глибини оборони, це лише закріплює поразку; додаткове знищення компонентів ППО також піде на користь Україні.
Авіаудари й протиповітряна оборона завжди були питанням виснаження. росія збиває більшість дронів, які запускає Україна. Тепер, коли більшість її наявних систем ППО зосереджена в кількох місцях, в інших районах вони збиватимуть менше українських дронів. І це відбувається саме тоді, коли кількість і можливості українських дронів зростають, а союзники надсилають більше ракет, зокрема Storm Shadow/SCALP, ERAM і Ruta.
Це означає, що буде уражено більше російських цілей, а ті цілі, по яких влучать, зазнаватимуть значно більших пошкоджень через більшу кількість дронів і ракет.
Зростатимуть пошкодження нафтопереробних заводів, сховищ нафти й пального та інфраструктури, яка транспортує нафту й пальне. Черги за бензином уже є, хоча ще навіть не настав пік сезону жнив і відпусток, коли попит високий. Дефіцит існує не тому, що в країні бракує пального загалом, а тому, що його розподіл порушений ударами по місцевих НПЗ і трубопроводах, які переміщують пальне країною.
Проблеми з розподілом і дефіцит посилюватимуться з кожною новою атакою. За достатньої кількості ударів згодом може виникнути загальнонаціональний дефіцит пального. Наслідки для економіки й армії росії були б тяжкими. Уже зараз ціна пального настільки висока, що деяким фермерам дешевше не збирати частину врожаю.
Найшвидший і найефективніший спосіб перевозити вантажі – морем або залізницею. Судна в Азовському морі зазнають атак. Потяги й залізничні мости біля кордону та на окупованих територіях також атакують. Якщо буде зруйновано більше залізничних мостів, більше вантажів доведеться перевозити вантажівками, витрачаючи пальне.
Атакують електроенергетичну інфраструктуру окупованих частин Запорізької й Херсонської областей та Криму. Крим особливо вразливий; його газова й паливна інфраструктура також зазнає ударів. Майже весь Крим відрізаний від російської залізничної мережі, а вантажівки не можуть перевезти достатньо пального, щоб утримувати півострів. Без електроенергії окупованими територіями стає дедалі важче управляти.
Постачання сировини, необхідної заводам, зокрема сірки, гелію та етану, порушується. Заводи, що виробляють боєприпаси й техніку, зазнають пошкоджень. Боєприпаси й техніка, які зберігаються та переміщуються на фронт, стають мішенями. росія не може ефективно захищати свої лінії постачання, і хвилі наслідків цих порушень упродовж найближчих місяців дійдуть до лінії фронту.
Фактично лінія фронту перебуває в глухому куті. Костянтинівка як місто вже кілька місяців мертва, а населені пункти міського типу за нею опиняються під дедалі більшою загрозою. Слов'янськ і Краматорськ під загрозою і повільно руйнуються – незалежно від того, чи росія колись увійде до них. Там досі потрібно розв'язати проблеми українського командування. В інших районах Україна просувається. Але в усіх цих місцях рух дуже обмежений.
Попри те, що всі ці тенденції працюють на користь України, з'являються розмови про форсування річок або навіть десантні операції для звільнення Херсонщини чи Криму. Але Україна не має спроможності розпочати й підтримувати такі атаки. Та їй це й не потрібно. Це досі війна на виснаження, а не маневрена війна. Україна має спершу зберегти свою армію, знайти спосіб її відновити, а потім – послабити російську армію. Коли умови будуть сприятливими, можна проводити операції зі знищення невеликих частин російської армії. Україна вже терпляче робить це під Лиманом, Зеленим Гаєм і Кам'янським. У міру деградації російської армії масштаб операцій може зростати.
Перший пріоритет – збереження бойової потужності України. Це те, що, можливо, стало першим серйозним уроком, який зрештою засвоїли навіть Зеленський і Сирський (на відміну від 2023 року, коли вони відмовлялися його засвоїти). Другий пріоритет – деградація бойової потужності росії. Якщо політична мета війни полягає в тому, щоб вивести російську армію з України, то територіальні здобутки є лише другорядною військовою ціллю. Коли російську армію буде знищено, території будуть звільнені.
Джерело
