Дивне спостереження. Помітив ще вчора опівночі, вранці лише утвердився.
Після заяви Михайла Федорова про необхідність проведення виборів у моїй бульбашці дружно «воспряли духом» всі ті, хто, наприклад, у 2009–2010 роках топив за Сергія Тігіпка, а врешті привів Віктора Януковича до влади.
Що було далі – всі в курсі.
Я не порівнюю Федорова з Тігіпком. До Федорова ставлюся з повагою. Він один із тих українських політиків нової хвилі, про якого можна говорити мовою зроблених речей.
Мене насторожує інше. Ті, хто сьогодні з усіх сил радіє, що велика політика політика повертається в Україну, знову дуже швидко почали бачити в одній людині відповідь на всі запитання. А головне – шанс на перезавантаження країни.
І тут треба пригальмувати.
18 серпня (напередодні річниці ГКЧП – це збіг, жарт 😉) Федоров заявив, що Україна має знайти можливість провести вибори навіть за умов війни. Він говорить про необхідність законного, безпечного і реалістичного механізму, який дозволив би голосувати військовим, українцям за кордоном, людям із прифронтових територій. Його аргумент: демократія не повинна ставати заручницею Росії.
Красиво. З принципом сперечатися важко.
Але є проблема: вибори – це не тільки день, коли люди голосують. Вибори – це тривала виборча кампанія. Хтось її вже веде другий місяць, а хтось в цей час сидить в окопі.
Вибори – це
- рівний доступ кандидатів до медіа.
- можливість вести агітацію на всій території країни.
- мільйони наших людей за кордоном.
- сотні тисяч військовослужбовців.
- прифронтові міста, де люди можуть фізично не дістатися до дільниць.
- окуповані території, де Україна не контролює ні територію, ні безпеку громадян.
- реєстр виборців, який має відповідати реальності після років війни та масового переміщення людей.
І, зрештою, вибори – це Росія. Яка тільки й жде цієї «прекрасної» нагоди.
Чи хтось наївно припускає, що Москва просто спостерігатиме за українською виборчою кампанією і лише Марія Захарова бурчатиму, чому чесних російських спостерігачів не пустили в Київ?
Та й Закон наш каже «ні». Поки що.
Сьогодні проведення виборів під час воєнного стану прямо заборонене. Поважна ОПОРА багато разів наголошувала: поки діє воєнний стан, немає правових підстав говорити про проведення виборів.
Тобто пропозиція Федорова – це не питання «давайте призначимо дату». Це питання зміни правил. І тут варто спочатку вирішити:
- Як саме проводити вибори?
- Як забезпечити голосування військових?
- Як рахувати голоси за кордоном?
- Як голосуватимуть люди на лінії фронту?
- Що робити з окупованими територіями?
- Як забезпечити рівні умови для кандидатів?
- Як захистити вибори від російських кібератак, ІПСО та прямого втручання?
- І найголовніше – як пропетляти все так, щоб після виборів Україна зібралася вкупу. Провести вибори так, щоб результат визнали і переможці, і переможені.
Україна справді має запит на зміни. Але війна не закінчилася.
Знаю, що цей історичний урок вже всім набрид. Але він є, і його не забути. У 1917–1921 роках Україна мала досвід боротьби різних центрів за легітимність і владу, взаємних звинувачень та спроб одночасно будувати державу і боротися за неї. І це давніша, але все та ж історія з Тігіпком, чим вона завершилася – нагадувати не треба. Принаймні, тим, хто трошки вчився в школі.
Саме тому не вірте тим, хто вже переконує, що є чарівна кнопка «перезавантажити Україну». І не Федоров – головна проблема. Його позиція – є, її можна і треба обговорювати. Але в першу чергу треба починати з питання №1: як не дозволити Росії перетворити українські вибори на ще один фронт.
Ну, і можливо, я просто чіпляюся ). Але коли з уст одних і тих же людей одночасно звучить: «попереду найтяжча зима» і «треба вибори», виникає просте запитання: а це точно стратегія? Чи це стратегія камікадзе?
Читайте також:
- Федоров завдає удару у відповідь
- Федоров йде в президенти? Кому потрібні вибори під час війни в Україні, крім росіян
