Американський юрист і автор праць з геополітики Френсіс П. Семпа пише, що в країнах Східної Азії дедалі активніше обговорюють, чи достатньо американської "ядерної парасольки" для стримування Китаю, росії та Північної Кореї. Автор RealClear Defense звертає особливу увагу на дискусії в Південній Кореї та Японії й припускає, що послаблення довіри до розширеного ядерного стримування США може підштовхнути союзників Вашингтона до створення власних ядерних сил. На його думку, ключовим чинником стане ядерний баланс між США та Китаєм, а модернізація американського арсеналу й розвиток багаторівневої протиракетної оборони мають зберегти переконливість американського стримування.
Нещодавнє опитування Gallup Korea показало, що 65% дорослих південнокорейців підтримують створення власного ядерного потенціалу стримування, повідомляє Yonhap News Agency. Професор міжнародних відносин Крістоф Блут у The Diplomat пише, що нині в Південній Кореї точаться гострі дебати щодо можливого створення власного ядерного стримування і що 80% південнокорейців підтримують набуття ядерної зброї. Минулого місяця відставний південнокорейський генерал Чон Ін Бом запропонував розробити для Південної Кореї "суверенний ядерний засіб стримування" як "невіддільний компонент союзницької мережі стримування на чолі зі Сполученими Штатами та за підтримки інших демократичних партнерів". Тим часом Японія повертається до питання, чи варто їй отримати ядерну зброю, а колишній сінгапурський дипломат пише, що у майбутньому Японія та Південна Корея стануть ядерними державами. А на початку цього року Кенджі Йосіда у Japan Forward зазначив, що, на думку деяких експертів з безпеки, набуття Японією ядерної зброї посилило б стримування у Східній Азії та західній частині Тихого океану.
На сьогодні в Азії є п’ять держав, що володіють ядерною зброєю, – Китай, росія, Індія, Пакистан і Північна Корея (для цілей цього аналізу я відношу Ізраїль до Близького Сходу, хоча географічно він розташований в Азії). Японія і Південна Корея наразі "прикриті" американською ядерною парасолькою, однак сам факт, що ядерне питання серйозно обговорюють в обох країнах і воно має підтримку частини населення цих демократій, більшою мірою в Південній Кореї, ніж у Японії, свідчить: для частини громадян цих країн американської ядерної парасольки недостатньо. Китай і Північна Корея нарощують ядерні арсенали, які можуть становити екзистенційну загрозу для Японії та Південної Кореї. Цілком закономірно, що керівники й громадяни Японії та Південної Кореї запитують себе, чи ризикне президент США Вашингтоном або Нью-Йорком заради захисту Токіо чи Сеула.
І ще є Тайвань. У 1960-х роках лідер Тайваню Чан Кайші доручив Інституту науки і технологій Чжуншань таємно розпочати розробку ядерної зброї для острівної держави. Програму згорнули лише після того, як інформатор ЦРУ в інституті повідомив Вашингтон про ці роботи, а Вашингтон натиснув на Чан Кайші, змусивши його припинити програму. Двоє експертів із національної безпеки зазначали, що "вразливі держави середньої сили" (тобто Японія, Південна Корея і Тайвань) можуть дійти висновку, що набуття ядерної зброї не послабить, а, навпаки, посилить стримувальну цінність американської ядерної парасольки. Власне, саме в цьому полягає суть пропозиції Чон Ін Бома: Південна Корея має створити суверенні ядерні сили, які, за його словами, слід інтегрувати з американським ядерним стримуванням.
Експерт із міжнародної безпеки Японського інституту міжнародних відносин Нобумаса Акіяма стверджує, що у Східній Азії "руйнуються політичні основи регіонального ядерного порядку". За його словами, цей порядок розмивається через "невпинне розширення" ядерних арсеналів Китаю та Північної Кореї, а також через "нове відчуття ядерного примусу з боку росії". Дискусії в Японії про набуття власного ядерного стримування, продовжує він, "стають частиною основного стратегічного дискурсу". Східноазійські союзники США, пояснює Акіяма, непокояться, чи здатні Сполучені Штати "одночасно управляти кризами в різних регіонах, діяти в умовах збоїв у кібер- та космічній сферах й утримувати контроль над ескалацією у протистоянні з кількома ядерними противниками одночасно". Союзники США у Східній Азії побоюються, що "стара модель розширеного стримування – стратегічна неоднозначність, підкріплена величезною перевагою США, може виявитися вже недостатньою". Сам факт володіння ядерною зброєю, зауважує він, "може впливати на перебіг конфлікту навіть тоді, коли ядерну зброю не застосовують".
У 1985 році колишній президент Річард Ніксон написав для National Review розлогу статтю про політичне використання ядерної зброї. Те, що Ніксон називав "ядерною дипломатією", допомогло досягти позитивних дипломатичних результатів під час завершення Корейської війни 1953 року, Суецької кризи 1956-го, Берлінської кризи 1959-го та Карибської кризи 1962 року. Однак це була епоха, коли Сполучені Штати мали стратегічну перевагу в ядерній зброї та засобах її доставки. Ядерна дипломатія, писав Ніксон, також спрацювала на нашу користь під час війни Судного дня 1973 року, хоча на той час ми вже втратили ядерну перевагу.
Думка Ніксона, з якою погоджується і Нобумаса Акіяма, полягає в тому, що ядерний баланс або дисбаланс має значення під час криз між ядерними державами та їхніми союзниками, а зі зниженням довіри до ядерного стримування зростають можливості для ядерного примусу. Китайські керівники це розуміють. Ще 1996 року, під час Третьої кризи в Тайванській протоці, китайський генерал Сюн Гуанкай, заступник начальника Генерального штабу НВАК, зауважив, що Сполучені Штати не ризикуватимуть Лос-Анджелесом заради Тайбея. Це було ще в часи, коли ми мали беззаперечну ядерну перевагу над Китаєм. Сьогодні ця перевага скорочується. У доповіді Hudson Institute зазначено, що "нарощування Китаєм ядерного потенціалу змінює глобальну політику", оскільки НВАК стрімко розбудовує ядерну тріаду з наземних, повітряних і морських носіїв ядерної зброї. Китай скорочує ядерний розрив зі Сполученими Штатами, і щойно він досягне паритету, стримувальна спроможність американської ядерної парасольки послабиться.
Сполучені Штати не можуть дозволити Китаю досягти ядерного паритету, а тим більше переваги – ані на регіональному, ані на стратегічному рівні. У 1960-х роках, за невдалого керівництва міністра оборони Роберта Макнамари, ми добровільно відмовилися від своєї стратегічної ядерної переваги над Радянським Союзом, дотримуючись концепції Макнамари про взаємне гарантоване знищення (MAD). Макнамара вважав стратегічну перевагу беззмістовною. Однак щойно СРСР досяг стратегічного паритету й почав прагнути спроможності завдати "першого удару", він перейшов у геополітичний наступ, вважаючи, що "співвідношення сил" змінилося на його користь. І це назавжди залишиться заслугою адміністрації Рейгана: вона відмовилася від MAD, відновила силу нашого ядерного стримування шляхом нарощування ядерного потенціалу та просування Стратегічної оборонної ініціативи (SDI), а також повернула "співвідношення сил" на нашу користь.
Сьогодні наші союзники у Східній Азії та у Тихоокеанському регіоні спостерігають за ядерним балансом сил між Сполученими Штатами й Китаєм і зважують його наслідки. Якщо Китаю дозволять досягти стратегічного ядерного паритету зі Сполученими Штатами, ймовірність подальшого поширення ядерної зброї в регіоні значно зросте. Адміністрація Трампа подала запит на 62 млрд доларів на модернізацію і розширення наших сил ядерного стримування та підвищення гнучкості нашої ядерної архітектури. Як і Рейган у 1980-х, Трамп просуває багаторівневу систему протиракетної оборони під назвою Golden Dome, щоб додатково посилити наше стримування. У нещодавній статті для The National Interest відставний генерал ВПС США Глен ВанГерк пише, що Golden Dome є "фінансово посильною і здійсненною" системою та доповнить модернізовані сили ядерного стримування США, підвищивши стратегічну стабільність. Він називає Golden Dome "абсолютною необхідністю" для Сполучених Штатів.
Можливо, настав час струсити пил із класичної літератури зі стратегічних досліджень – праць Бернарда Броді, Альберта Волстеттера, Германа Кана, Едварда Люттвака, Роберта Джастроу, Генрі Кіссінджера, Пола Нітце, Коліна Ґрея та багатьох інших авторів, які проникливо писали про ядерне стримування під час холодної війни. Технології, значна частина озброєнь і стратегічне середовище змінилися відтоді, як вони писали про ядерне стримування, ядерний баланс, вибір ядерних цілей, стратегічну оборону, точність наведення боєголовок і ядерний примус, але їхні висновки залишаються актуальними для ядерних дилем XXI століття, особливо у Східній Азії та західній частині Тихого океану.
Джерело: RealClear Defense
