– Будеш чути вибух, падайте на землю! Вони якраз по нам і відпрацьовують останнім часом! В’їжджаючи в Часів Яр, який розташований одразу за Бахмутом, чуємо стійкий запах пороху. Ворожі удари артилерії не вщухають ні на мить. Водій додає швидкості, щоб "пролетіти" цей відрізок дороги, бо він прострілюється. – Бачиш воронки в асфальті? Це прильоти. О, це нова, за цю годину з’явилась, – пояснює боєць з позивним "Філ". Філ родом з Полтавщини. Коли почалась повномасштабна війна, йому було 19 років. Він одразу пішов служити і сьогодні має одну з задач в бригаді – возити бійців по позиціях. Зараз він вивертає кермо "Жигулів", щоб не потрапити під артилерійський удар.
Війна в Часовому Яру (Фото: Анастасія Рокитна, РБК-Україна) Минаючи вулицю за вулицею, ми бачимо, як над розстріляним містом підіймається густий пил. До наступного після Бахмуту населеного пункту підбирається вогонь ворожого дракона, який намагаються вгамувати українські сили оборони.
Часів Яр розташувався за 10 кілометрів від Бахмута і сьогодні приймає на себе удари важкого озброєння. Поки ми під’жаємо до місця збору місцевих, щохвилини чуємо глухі звуки вибухів. Місцеві тут не дуже говіркі. Деякі зовсім уникають незнайомих людей, закриваючи двері до під’їзду нам прямо перед обличчям. Бійці говорять, що частина місцевих підтримує прихід "руського міра" і не приймає аргументи у вигляді прильоту ворожих ракет прямо в будинки людей. Та все ж більшість населення, яке залишилось, вважає себе українцями і хоче жити у своїй країні без росіян. Так ми зустрічаємо сорокарічну пані Віру, яка до вторгнення працювала на комбінаті. Сьогодні вона залишається у місті без води, світла та опалення. Говорить, що їм з чоловіком немає куди їхати і вони залишились одні. – Ми вже тут і будемо. Нікуди не поїдемо. Підтримуємо ЗСУ та чекаємо, поки лінія фронту зміститься, – говорить вона.
Віра не хоче покидати Часів Яр (Фото: Анастасія Рокитна, РБК-Україна)
Люди намагаються триматись разом в таких умовах, часто говорять, що немає коштів кудись виїжджати. Попри це, деякі з них напідпитку блукають вулицями, хоча в цьому регіоні діє "сухий закон", і магазини вже не працюють.
Здається, тут вже нічого не працює. Чим ближче "руській мір", тим більше українські міста виглядають як суцільне сирійське Алеппо після бомбардувань. Тут навіть дихати важко: чути запах пороху після роботи артилерії та постійний пил після прильотів у будинки. В цьому хаосі живе і сім’я Радченків: мама Валя та син Ігор. Чи не єдині місцеві, які одразу пішли з нами на контакт. Часом здавалось, що вони забули про те, що живуть у місті, яке на межі знищення. Сміялись та жартували. Хлопець тримав в руках книгу "Майстер та Маргарита" Булгакова. Читання – це чи не єдина розрада в таких умовах. – Їхати звідси поки не збираємось. Військові нас підтримують. Діляться їжею та водою. Так і живемо. Ігор навчався на психолога в університеті, я працювала на комбінаті. Зараз немає умов для цього, – розповідає Валя.
Мама з сином залишаються в місті під вогнем (Фото: Анастасія Рокитна, РБК-Україна)
На прощання вони побажали нам тиші та безпеки. Напевно, ці люди, як ніхто інші розуміють значення цих слів. В Часову Яру це поняття вже забули, більше розуміють, коли "вихід", а коли "прихід" снарядів. Знають, що потрібно бігти в укриття, коли удари стають все ближче. Сирен немає, давно знищені. Тому місцеві або живуть в укриттях, або в квартирах, тільки з вірою, що їх не наздожене ворожий снаряд.
Війна в Часовому Яру (Фото: Анастасія Рокитна, РБК-Україна) Поки ми йшли вулицями міста, почали працювати російські розвідувальні безпілотники "Орлани". Так вони вичисляють місця скупчення техніки і дають координати артилерії. Їхні удари ми відчули спочатку за 200 метрів, потім – за 150. – Бігом в укриття! Бо щось вони розбушувались, – крикнув боєць. Ми побігли в укриття, відчуваючи, як під ногами трясеться земля. Наші почали у відповідь "насипати", удари стали важче. Далі вже почався бій артилерії. Поки сидимо в укритті, чуємо свист снарядів. Але, як говорять військові, коли є цей звук, то означає, що пролітає над тобою. Коли ж одразу гучний вибух – то прилетіло десь поруч. Так і сталось в момент, коли ми говорили з бійцем про ситуацію на Бахмутському напрямку. – Оце щойно прилетіло! 30 метрів. Прямо в те місце, звідки ви щойно повернулись, – забігає один з військовослужбовців та показує на нас, – Вам просто повезло, що ви встигли сюди добратись, машини покрамсало. Треба буде ремонтувати. Далі почалась серія таких самих вибухів. Артилерійський бій тривав кілька годин. Весь цей час нам доводилось просто чекати. Саме в такий момент починається переоцінка цінностей, повертаючи людину до першооснови: головне вижити. І хто б не був поруч в цей момент: чи давній друг, чи людина, з якою щойно познайомились – вона автоматично стає тим, кому можна довіряти. Так, напевно, і з’являється братерство між військовими. Зараз, перебуваючи в таких умовах, вони жартують про смерть та розповідають якісь давні мрії. Це допомагає відволіктись від зовнішнього хаосу. – Це ж вони саме на нас зараз полюють. Знову шукають точки, де можуть бути бійці. В них хоч і не виходить нас знайти, але шкоду що місту, що цивільним вони приносять ще ту, – говорить “Філ”. Сьогодні росіяни більш активно б’ють по місту, яке вважається життєво важливим шляхом постачання для українських військ, що беруть участь у важких боях у Бахмуті та поблизу нього.
Бійці говорять, що сьогодні, ймовірно, на позиції “зайшли нові кадри”, от і відпрацьовують. Наші їм у відповідь “насипають”, стараючись не зачепити, а захистити населення.
Коли бій ущух, ми вийшли на вулицю. Навколо стояв пил, запах пороху. Для бійців це звичайні умови. Працюючи на межі життя, вони щодня захищають нашу свободу, не боячись, здається, вже нічого. Ми вже покидали Часів Яр, коли за обрій заходило сонце. Що в палаючому Бахмуті, що в мирному Києві – воно має однакові відтінки, але різне значення для тих, хто на нього дивиться.
